Відміна мораторію та закон про ринок землі часів реформи Столипіна

Зараз в Україні для запуску ринку ріллі прийнято вивчати досвід країн колишнього соцтабору в період після 1991 року. Втім, за стартовими умовами для перетворень наша країна схожа і на Російську імперію зразка 1905 року перед початком земельної реформи Петра Столипіна. Сторіччя назад українські аграрії також страждали від своєрідного «земельного мораторію».

Після ліквідації кріпацтва у 1861 році звільнених селян зводили у землевласницькі общини, де право власності на ріллю було колективним. Фактично, це був такий собі аналог КСП пострадянської України.  Теоретично, селянин міг вийти із общини та виділити наділ єдиним масивом у приватну власність. Але на практиці це було неможливо без спеціального законодавства. Як правило, наділ селянина в общині ділився на декілька ділянок, що межувались між ділянками інших учасників общини. Такий аналог «шахматки» не дозволяв вести селянам інтенсивне та продуктивне агрогосподарство, і навіть «тягнув за собою на дно» сусідні із общинами поміщицькі угіддя. Вирішувати проблему общинної власності на землю до Столипіна ніхто не брався: община як форма обліку селян повністю влаштовувала чиновників.

По суті, Столипін лише розробив та запустив у дію законодавство, яке дозволяло селянам покидати земельну общину, приватизовувати власні наділи та купувати ріллю в сусідів. Але ця подія стала початком масштабної аграрної реформи, від якої в першу чергу виграли саме українські аграрії-«середняки». Навіть якщо минуло понад сотню років, висновки із перетворень Столипіна можуть бути корисні й сучасній Україні. І тут йдеться не лише про механіку реформи, але і про її результати.

фото: tarhany.ru

Читайте також: Привид капіталізму, або 28 років української земельної реформи

Висновок №1: якщо партії і ЗМІ не бажають земельної реформи, діяти доведеться вкрай рішуче

Мало буде просто сказати, що суспільство Російської імперії взагалі не бажало земельної реформи. Наприклад, під час революції 1905-1907 років регулярно траплялись випадки погромів поміщицьких маєтків. До продовження такого радикалізму тодішні ЗМІ закликали і після завершення революції: журналісти вважали, що «аграрне питання» не вдасться вирішити мирним шляхом. У той час Владімір Лєнін, майбутній «вождь пролетаріату» і партійний блогер соціал-демократів активно агітував проти ринку ріллі: начебто, необхідність купувати ріллю в умовах ринку завдасть аграріям «невимовних страждань». В Державній Думі першого скликання, тобто в парламенті Російської імперії, домінувала партія кадетів: ті пропонували, аби всю ріллю викупила для себе держава.

Як водиться у таких випадках, твердження політиків не зовсім стикувались із реальною соціологією. Наприклад, в тогочасній публіцистиці було прийнято апелювати до результатів соціологічного дослідження Смоленській губернії 1902 року, де половина опитаних селян бажала ліквідації земельних общин та вільного обігу ріллі.

Петро Столипін  не уявляв подальшого розвитку Російської імперії без вільного обігу, і не бажав марнувати шанси на розвиток через тамтешніх «зрадофілів». Тому для початку перетворень обрав сприятливий політичний момент. Теоретично, уряд міг самостійно ухвалювати законодавчі акти у «надзвичайних випадках», зокрема під час фактичної відсутності парламенту. (Правовим аналогом були декрети українського Кабміну на початку 1990-х років). Під окреслене визначення ідеально підходила ситуація із розпуском першої Державної Думи, тому земельна реформа Столипіна стартувала у 1906 році із урядового указу. Законодавчо реформа була оформлена лише в липні 1910 року.

Читайте також: Невгамовний реформатор, або як Хрущову не вдалось зробити індустріальним український АПК

Висновок №2: земельна реформа є структурним економічним перетворенням, тому не може швидко дати масштабні результати

Тогочасна російська публіцистика та радянська історіографія завзято критикували столипінську земельну реформу за начебто «обмеженість» перетворень в масштабі імперії.

Справді, за 1906-1914 роки черезсмужжя або ж «шахматка» було ліквідовано лише на 9%, кількість общин упала лише на 14% або на 310 тисяч. Приватизувати ріллю змогли лише 2,5 млн господарств, завдяки кредитам Селянського банку селяни змогли викупити лише 3,7 млн га ріллі. при цьому розподіл землі вцілому по імперії відбувався нерівномірно: наприклад, якщо на нинішній Дніпропетровщині у власність єдиний масив землі отримало 33% селян, то в Архангельській губернії – лише 0,5%.

фото: runivers.ru

Втім, якщо опиратись на інші формальні показники, то земельна реформа Столипіна була якраз вдалою. Наприклад, позики Селянського банку охоплювали лише 20% площ ріллі в ринковому обороті. За сім років реформи частка селян у землеволодінні виросла від 60% до 70%. А найголовніше – селяни отримали шанс позбутись малоземелля, яке не давало збагатитись: дві третини покупців ріллі мали наділ менше трьох гектарів, або не мали землі взагалі. Цікаво, що 25% селян-продавців ріллі позбулись своїх наділів лише для того, аби придбати кращу земельну ділянку. Припускаємо, що незначні формальні результати перетворень пов’язані зокрема із обмеженнями на купівлю ріллі «в одні руки»: наприклад, селянин в Україні міг викупити не більше шести наділів ріллі.

Також варто наголосити, що в будь-якій країні земельна реформа не давала швидких результатів. Наприклад, аби провести реформу «огороджування» ріллі на 20 млн гектарах наділів, Англії знадобився період із 1760 по 1850 роки. Можемо стверджувати, що у Франції земельна реформа в принципі ніколи не закінчувалась: хоч тамтешні сім’ї аграріїв зберігали право власності на наділи протягом віків, остаточно процес оформлення землекористування в країні закінчився лише на початку 1940-х років. Минуло три десятки років, у Франції почався процес «укрупнення» фермерських господарств, а відтак – і нова хвиля змін у землекористуванні. Маємо і зворотні приклади: хоч більшовицький декрет «Про землю» було ухвалено ще в 1918 року, всього часу існування СРСР не вистачило, аби ліквідувати приватну власність на ріллю, хай навіть у формі присадибних господарств.

Звісно, перетворення Столипіна мали суттєвий негативний наслідок. Значна частина селян землю спродала, подалась в місто на заробітки, але мусила повернутись назад і стати сільським пролетаріатом. Потім цей же пролетаріат комплектував комітети «незаможників», робота яких призвела до розкуркулення та Голодомору в Україні. Але стримати процес пролетаризації селян було не в силах Столипіна та його уряду.

Читайте також: Аграрна реформа в Японії руками українця

Висновок №3: успішність запуску ринкового обігу вимірюється і непрямими позитивними ефектами, не лише рівнем ціни за гектар

Столипін ставив для земельної реформи мету перетворити селян на відповідальних власників та ефективних господарів, Столипін такої мети досягнув. За 1906-1914 роки валовий врожай по імперії у фізичному обсязі виріс на 12%, виробництво зерна збільшилось на 19%, картоплі – на 36%, насіння льону – на 14%.

Нові та відповідальні власники ріллі стали активніше купувати ресурси для агровиробництва. Наприклад, за час земельної реформи імпорт міндобрив у Російську імперію виріс ушестеро, виробництво фосфатних добрив збільшилось удвічі. У 1906-1910 роках імпорт агротехніки збільшився на 79% або до 54,6 млн рублів, виробництво – на 58% або до 60 млн рублів. Якщо деталізувати, то селяни Київської та Чернігівської губернії змогли понад 60% своїх дерев’яних плугів замінити залізними. Половина із 354 тисяч сіялок всієї Російської імперії працювали у Херсонській губернії та нинішній Дніпропетровській області. Майже 90% жаток працювало у губерніях степової України та на Полтавщині.

У свою чергу, зростання виробництва та попиту аграріїв інтенсифікувало залізничні перевезення. Наприклад, якщо у 1902 році залізниці перевезли агромашин на 170,6 тисяч тонн (у той час всі вантажі обліковувались мірами ваги), то у 1909 році – 343,4 тисяч тонн, у 1913 році – 552,3 тисяч тонн.

Розвиток залізничних перевезень допоміг українським аграріям активніше долучитись до міжнародної торгівлі зерном: перед І світовою війною південні області України давали 60-80% всього імперського експорту зернових.

Інтенсифікація агровиробництва завдяки земельній реформі також створила попит на освіту селян та на кваліфікованих спеціалістів АПК. Наприклад, якщо у 1905 році на короткострокові агрономічні курси ходило лише 31 тисяча землеробів, то у 1913 році – 1,06 млн землеробів. При цьому 20% всіх курсів відбувалось на Полтавщині. Якщо у 1907 році в Російській імперії було лише 517 агрономів при земствах (тодішній аналог обласної ради), то у 1913 році – вже 3716 агрономів. Цікаво, що найбільше в утримання агрономів та освіту землеробів вкладали українські земства: у 1913 році на Дніпропетровщину, Полтавщину та Харківщину припадав 21% затрат усіх земств імперії на «агрономічну просвіту».

Читайте також: Як земельне питання «поховало» незалежну Україну у 1941 році

Список використаної літератури:

1. Давыдов М. А. Двадцать лет до Великой войны: российская модернизация Витте-Столыпина. 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Алетейя, 2016. – 1080 с.
2.Либеральные реформы при нелиберальном режиме: Создание частной собственности в России в 1906 —1915 гг. / Стивен Уильямс ; пер. с англ.Б. Пинскера. - М.: ИРИСЭН, 2009. 332 с. (Серия «История»).