Аграрна реформа в Японії руками українця

Нині, аби провести справді ефективні реформи в Україні, доводиться часто залучати іноземних консультантів. Але не так давно були часи, коли Україна сама постачала фахівців з реформ для різних країн світу. Наприклад, аграрну реформу у післявоєнній Японії робив вихідець з Черкащини Вольф Ладижинський.

Читайте також: Вирватись на природу: три варіанти еко-ферм, на яких можна відпочити

Реформатор із Черкащини

Вольф Ладижинський народився 1899 року у Катеринополі Київської губернії (нині – Черкаської області). Його батько володів млином та займався торгівлею лісом та зерном. Оскільки євреям в Російській імперії працювати на землі було заборонено, сам собою постав шлях йти здобувати престижну освіту. Ладижинський встиг до більшовицької революції 1917 року закінчити російськомовну гімназію у Звенигородці.

У 1921 році Ладижинський тікає до Румунії, звідки у 1922 році перебирається до США. У 1926 році Вольф вступив до Колумбійського університету на спеціальність «економіка сільського господарства». Бакалаврат йому вдалось завершити достроково, у 1928 році. Магістратуру Ладижинський закінчив у 1934 році. Сферою його наукових інтересів була колективізація в СРСР, але у 1935 році нашого героя взяли у Міністерство сільського господарства США як експерта з АПК як і СРСР, так і країн Азії. Під час своєї роботи в міністерстві, у 1937 році, Ладижинський написав статтю «Селянська оренда у сільському господарстві Японії», у 1939 – «Селянські заворушення у Японії», які власне і зробили йому імідж експерта з питань японського АПК. Про який згадали у жовтні 1945 року, коли американська окупаційна влада шукала фахівців для економічних перетворень у Японії.

Варто наголосити, що Ладижинський спочатку півроку вивчав обстановку в Японії, перед тим як пропонувати концепцію аграрної реформи. А справи у японському АПК тоді були вкрай складними. Потенціал виробництва в АПК Японії у 1946 році, порівняно з 1936 році, упав одразу на 60%. Ситуацію з продуктивністю агросектору погіршував занепад хімічної промисловості, через що виробництво добрив у країні припинилось взагалі. Втрати флоту торгівельних та риболовецьких суден, якими зокрема імпортувалось продовольство до Японських островів, склали 80%. Частка імпорту продовольства у загальній структурі у воєнний час становила мінімум 17%.

Капітуляція Японії, Токійська затока, 2 вересня 1945 року: представники Японії на борту USS Missouri (BB-63) під час церемонії капітуляції. Фото Naval Historical Center.

Читайте також: Гуртом проти війни: як ФАО розвиває кооперацію на Сході України

Як і у воєнний, так і у післявоєнний час продовольство серед населення розподілялось за картковою системою. Але зважаючи на вищеописане, річну норму видачі рису на одну особу довелось знизити з 150 кг до 75 кг. При цьому все рівно процвітала спекуляція продуктами на чорному ринку, оскільки на руках що держслужбовців, що поміщиків, лишались достатні запаси рису та іншого продовольства. Ситуацію не рятували навіть масштабні поставки харчів в рамках гуманітарної допомоги США.

Ситуацію на селі також не була спокійною. Більше 50% ріллі було зосереджено в руках поміщиків, які більше половини своїх угідь здавали в оренду тамтешнім селянам, 30% яких не мали своєї землі взагалі. Орендна плата стягувалась виключно натурою, часом сягала до 60% обсягу зібраного орендарем врожаю.

Переважна більшість поміщиків і не займалась власне обробітком свого земельного банку, і навіть не жила у сільській місцевості. Таких називали «відсутні поміщики». Майже всі прибутки від орендної ренти вкладались не у АПК, а інші сектори економіки, зокрема нерухомість. Попри це феодали не соромились «зганяти» із своїх угідь без зайвих формальностей тих орендарів, котрі в силу об`єктивних обставин не могли вчасно сплачувати ренту за користування землею. Ця обставина додавала напруженості у непростих соціальних відносинах на селі.

Але Ладижинський для своїх напрацювань мусив користатись також і вказівками Штабу окупаційних військ (ШОВ) США. А там бажали, аби будь-яка економічна реформа виконувала одразу два завдання.

Перше завдання – реструктуризація економіки Японії, аби та змогла досягти стійкого економічного росту. Друге завдання – зміна політичного режиму настільки, щоб військово-політичне керівництво країни більше не задумувалось про зовнішню експансію. Зрештою, Ладижинський вирішив «подарувати» свою концепцію аграрної реформи в Японії міністрові сільського господарства Японії Хіроо Оноді. Чи то з природної скромності, чи скоріше для того, щоб не формувати для реформи ореол чужорідності, нав`язаності ззовні.

Японський переділ

Перший параметр, який задав Ладижинський для японської аграрної реформи, – максимальний розмір ріллі в одних руках міг бути не більше 3 га. Це стосувалось як і поміщиків, у яких держава викуповувала землю, так і селян, які її перекуповували у держави. «Відсутні поміщики» позбавлялись права володіти землею взагалі. Показник у 3 га був середнім по Японії, і коливався залежно від регіону; у префектурі (аналог нашої області)  Хоккайдо показник складав взагалі 12 га в одні руки. Умови викупу ріллі для селян були максимально сприятливими: наприклад, якщо фермер бажав, то він міг розстрочити викупний платіж на 20 років, з 3,2% річних. Хоча для такої опції особливої потреби не було: 0,1 га ріллі тоді коштували як 10 кілограмів рису.

Читайте також: (Не)відкривати: що думають фермери про ринок землі?

Параметр другий – орендна плата натурою заборонялась, дозволялась виключно грошима. При цьому обсяг річної ренти не міг перевищувати 25% вартості зібраного врожаю на затоплюваних рисових полях, та 15% - на суходільних полях. Але орендувати при цьому дозволялось не більше 4 гектарів землі одному агровиробникові.

Третім, непрямим, параметром цієї реформи виявилась реформа японського театру. Річ у тім, що традиційні жанри театру, як то кабукі, поо, бунраку та дзьорурі, на думку американських експертів, фактично оспівували феодальний аграрний лад Японії. Тому, на думку американців, театр потрібно було «очистити» від таких жанрів та сюжетів, аби не допустити відкату до старого економічного укладу. Власне, «очистка» театру стартувала наприкінці 1946 року, одночасно зі стартом аграрної реформи.

Але при цьому на агросектор не покладалась роль «локомотиву економіки», лише – забезпечення продовольчої безпеки держави. На японських фермерів також не перекладався тягар репараційних платежів у 2,5 мільярдів доларів за тодішнім курсом, які країна Ямато мусила виплачувати раніше окупованим країнам.

Відповідальними за реалізацію аграрної реформи були другий прем’єр-міністр післявоєнної Японії Йосіда Сігеру, міністр АПК Хіро Онода, а у кожному повіті (аналог нашого району) – комітети, які складались з 5 селян-орендарів, 3 селян-власників земель та 2 поміщиків. Все рівно американці формально взагалі не втручались у хід реформ післявоєнної Японії, аграрної зокрема.

Цікаво, що результат аграрної реформи не мали контролювати японські антимонопольні структури, як це мало відбуватись з ліквідацією «дзайбацу» - холдингів-монополій у всіх сферах промисловості Японії.

Руйнівна комбінація війни і поганих погодних умов привела до того, що виробництво рису  впало в 1945 році на 27% .  Фото: ranker.com

Читайте також: Система запобіжників: литовський досвід відкриття ринку землі

Кадри вирішують все

Цілком справедливо пов`язувати успіх всіх економічних та політичних реформ у післявоєнній Японії з особистістю Сігеру Йосіди. Але не варто упускати і наступний факт з його біографії.

Після поразки Японії у Другій світовій війні американська окупаційна адміністрація розподілила політичне та військове керівництво країни на три категорії. Вище військово-політичне керівництво Японії, рівня міністрів, генералів Генштабу та адміралів Об`єднаного флоту, потрапило у категорію «А», і їх очікувала виключно шибениця. Теоретично і Йосіда мав потрапити на шибеницю, оскільки у січні 1945 року його було призначено міністром військового будівництва. Але американські «креативники» вирішили закрити очі на його активну роботу з побудови підземних оборонних заводів, натомість виліпили з нього жертву злочинного режиму. Йосіда і справді потрапив у травні 1945 року до японської в’язниці за зондування грунту для мирних переговорів з американцями. Можливо, вся справа була у особистісних симпатіях генерала Макартура, очільника окупаційної адміністрації, до особистості Йосіди.

Напевно, ця життєва обставина допомагала японському реформаторові долати одразу дві великі перепони для реалізації аграрної реформи.

Читайте також: Ринок землі негайно: чому нардепи й урядовці так поспішають

Перша перепона – сам Сігеру, котрий навіть і не приховував, що лишається прихильником домінування крупного капіталу у агросекторі зокрема. Перепона друга – строкатість японського парламенту, яка провокувала відсутність узгодженої позиції з актуальних проблем суспільно-економічного розвитку. За результатами перших післявоєнних парламентських виборів у 1946 році  140 мандатів із 480 отримала Ліберальна партія, 94 мандати – Прогресивна партія Японії, 92 – Соціалістична партія, 14 – Кооперативно-демократична партія, 5 – Комуністична партія Японії. Кожна з цих партій на словах була «за реформи», зокрема за перетворення в АПК,  але бачення суті реформ коливалось залежно від політичної кон`юктури. А у випадку КПЯ – залежно від вказівок Москви. Йосіді не на рівному місці ввижались червоні «шатуни» та «агенти Кремля» серед червоних профспілок, які зокрема бажали колективізації сільського господарства країни.

Селяни на відпочинку, Шонай, 1950-і роки.

Якби там не було, аграрну реформу в Японії вдалося втілити у повному обсязі. До рук селянства перейшло 2 мільйони гектарів землі, що означало як і ліквідацію класу поміщиків, так і створення прошарку дрібних фермерів в Японії.

Вдалось впорядкувати і ситуацію з орендою землі. Фактичний обсяг рентної плати у 1947 році склав всього 0,4% від зібраного врожаю, то у 1950 році – 4%. При цьому якщо у 1947 році під орендою перебувало 40% ріллі, то у 1950 році – лише 14%.

У 1950 році вдалось побороти продовольчу кризу та відновити обсяг виробництва в АПК станом на 1936 рік. З 1955 року японські фермери стали отримувати стабільно високі врожаї рису, а сам агросектор було повністю забезпечено малогабаритною сільгосптехнікою японського виробництва.

Читайте також: Вони сказали «БЗЗЗЗ!!»: як зробити бізнес на запиленні українськими джмелями

А от «театральну» реформу довелось зупинити у 1949 році. Японське населення м`яко кажучи було не в захваті від факту присутності окупаційних американських військ на своїй території. Японське населення якось пережило перевід «символа нації» - імператора із божественного статусу до статусу звичайного громадянина країни. Але із ліквідацією традиційного театру, єдиної розваги на селі, миритись воно  вже не могло.

Замість післямови

Реальний результат від економічних реформ, запущених у 1946 році, Японія відчула аж 1955 року. І якщо досі жителі країни підтримували переважно ліві популістські партії, то після виборів 1955 року перевагу у парламенті отримали консервативні праві партії.

Японія тоді також мала свій «Донбас», який також суттєво ускладнював політичну обстановку. Хоча називається він префектура Окінава, або ж острови Рюку.

Цю територію в якості васальної держави японці захопили у 1872 році. А у 1945 році цю територію уже окупували американці. І як мінімум не стали заважати сепаратистським тенденціям, які після війни «розцвіли» на території Окінави. Її мешканці, для початку, взагалі не вважали себе японцями, опираючись на окремішність своєї мови. А коли японські урядовці мали намір у 1956 році домовитись із СРСР про концесійний вилов риби в районі Південного Сахаліну, то американці пригрозили, що у відповідь проведуть референдум з відділення Окінави в окрему державу. До слова, такий референдум з ініціативи самих окінавців і справді відбувся, у 1960 році.

Японцям доводилось миритись і з обмеженням політичних свобод, особливо якщо йшлось про зовнішньополітичну орієнтацію. 1960 року постало питання про укладення оборонної угоди між Японією та США. Останні отримували право майже безконтрольно нарощувати військові контингенти та розміщувати ядерну зброю. У суспільній уяві таке суттєве обмеження національного суверенітету Японії переважало реальну оборонну необхідність такої угоди, та викликало масовані акції протесту. Угоду було ратифіковано 20 травня 1960 року. У будівлю парламенту було заведено 500 поліцейських, які виводили звідти депутатів-соціалістів, що всіляко намагались протидіяти схваленню згаданої угоди. Такі дії викликали настільки сильне суспільне збурення, що владі довелось стягнути до Токіо всі можливі поліцейські сили та навіть задіяти загони якудзи.

                                                                             Іван Киричевський

Джерела: матеріали порталу jewish.ru; В.Э. Молодяков , История Японии, ХХ век, Москва, 2007.

фото: apjjf.org, ranker.com