Невгамовний реформатор, або як Хрущову не вдалось зробити індустріальним український АПК

Минулого тижня уряд нарешті визначився, як розподілятиме дотації аграріям. Хоча обіцяв упоратись ще до Нового року. Експерти урядову систему підтримки агросектору називають неефективною. Натомість закликають «вільні» гроші замість дотацій витрачати на розвиток інфраструктури сіл. Самі аграрії просять знизити для них податкове навантаження, і не обмежувати ввіз міндобрив до України. Сам агросектор намагаються перевести на «індустріальні» рейки так, щоб працівників на землі стало ще більше. Півсторіччя назад подібний клубок проблем розплутувало і керівництво СРСР.

Читайте також: Півсотні міністрів, або як керували українським АПК останні 100 років?

Надзвичайне агровиробництво

У 1945 році українські аграрії здали СРСР понад 5 млн т зерна, 146 тис. т м’яса, 259 тис. л молока, 925 тис. т картоплі. Посівна площа була на 40% менше передвоєнної. При цьому лише 11 тис колгоспів із наявних 24 тис мали на руках державні акти на право землекористування. За час війни 5,7 млн га ріллі одноосібники «доточили» до своїх 6,2 млн га ріллі. Парк тракторів за час війни зменшився на 50%, вантажівок – на 600%. 80% наявних робітників колгоспів були жінки і діти. Тоді нестачу техніки і працівників покрили військові – це дозволяв правовий режим надзвичайного стану, який діяв в СРСР до кінця 1945 року.

У 1946 році надзвичайний стан скасували. Самостійно вирішити свої проблеми із технікою та робочою силою та правом на землекористування колгоспи не змогли. Тому засіяли зерновими тільки 2,75 млн га ріллі. 0,55 млн га посівів не зійшли. Так колгоспи ледь виконали план по здачі 1,7 млн тон зерна державі. Для українців це означало новий голод.

На полі колгоспу "Жовтень" Кам’янець-Подільської обл. 1946 р. фото: studopedia.com.ua

А от керівництво радянської України вирішило, що проблема – в «недостатньому» керівництві агрогосподарством. Міністерство сільського господарства УРСР почало продукувати на день по 500 наказів на 4,4 тони паперу щомісяця. Лише в Одеській області за 1945-46 рр. поміняли 2379 голів колгоспів. Колгоспникам наказали працювати увесь світловий день. В результаті, порівняно з 1940 роком вартість виробництва агропродукції виросла на 420% у 1946 році та до 460% у 1947 році. Державна ціна кілограму хліба виросла із 2 рублів у 1946 році до 7 рублів у 1947 році, ціна «чорного ринку» - від 15 рублів до 50 рублів. Добробут населення упав настільки, що у 1947 році хороший костюм можна було обміняти тільки на 16 кг житнього борошна, еквівалент 800 рублів. Хоча роком раніше за костюм можна було справити 5 тис рублів.

Продовольча криза тривала і 1948 року. Експерти посольства США у Москві того року зафіксували, що на еквівалент валютного курсу одного рубля американець може купити в 5 раз більше харчів, аніж житель Москви за державними цінами. Питання «чорного ринку» та фактичної нестачі харчів американські експерти свідомо пропустили.

У 1949 році аграрії УРСР зібрали 20,4 млн тон зерна, або 90% від врожаю 1940 року, при посівній площі у 18 млн га. При цьому промислове виробництво збільшилось на 70% від передвоєнного рівня. Прикметно, що результат 1940 року вцілому по економіці УРСР давало 7,2 млн чол. У 1949 – лише 3,5 млн чол., +3,2 млн чол. ув’язнених та полонених німців, залучених на працю виключно у промисловість.

Очевидно, такі господарські успіхи додали радянському керівництву впевненості для нових експериментів з ефективністю агровиробництва. Тим більш, що для цього проглядався певний потенціал.

Колона з хлібом прямує на елеватор. Одещина, 1947 р. фото: studopedia.com.ua

У 1927 році один аграрій обробляв у середньому 1,8 га, у 1937 році – уже 3,2 га. У тому ж 1937 році УРСР була третьою у світі за вирощуванням пшениці і жита. Хоча при цьому ефективність українського агросектору відставала від німецького у 2,4 рази, американського – 4,8 разів.

За логікою епохи, концепції з реформування агросектору до Києва «спускались» з Москви. Підвищувати ефективність агровиробництва по всьому Союзу, зокрема по Україні, взявся секретар ЦК Компартії та перший секретар Московського обкому партії Микита Хрущов. Він був з тих, що на повному серйозі говорили про «розмивання класових відмінностей між робітниками та селянами». Тобто, в теорії селянин мав стати індустріальним працівником та жити як містянин.

Читайте також: Основні закони: що говорили про аграрні питання Конституції України різних часів

Чи марять селяни агромістами?

 25 квітня 1950 року на шпальтах газети «Правда» з`явилась стаття Хрущова, в якій описувалась необхідність укрупнення колгоспів для більшої ефективності агровиробництва. «Пілотним» регіоном мала стати Московська область, де за рік 6 тис колгоспів мали укрупнити до 1,8 тис колгоспів.

За 1950 рік в УСРСР 26,4 тис колгоспів укрупнили до 14,4 тис колгоспів. Середня площа в обробітку для одного колгоспа виросла із 0,92 тис га до 1,62 тис га. Кількість членів компартії серед керівників колгоспів виросла на 40%, або ж від 65% до 83% із загальної кількості. Вважалось, що і продуктивність праці рядових працівників укрупнених колгоспів виросла у 40%. Тоді комуністичну ідеологію ще цілком серйозно вважали способом підвищувати ефективність виробництва.

Вважалось, що в укрупнених колгоспах навіть техніка працює на порядки ефективніше: у посівну кампанію – у 18 раз краще, при зборі врожаю – у 44 рази. Але таких показників досягли лише укрупнені колгоспи Курської області РСФСР. Там МТС із декількома десятків тракторів до того часу «товклись» на 5-10 га. Але подібне перебільшення було корисним, щоб зламати «ленінську» парадигму у використанні агротехніки. Леніну приписується фраза «комунізм для селянства вдасться побудувати, якщо матимемо 100 тисяч тракторів». Але у Леніна нічого не було про ефективність роботи цих тракторів. Тому доти турбувались лише про кількість агротехніки у колгоспах.

А щоб народ все краще працював в укрупнених колгоспах, потрібно будувати «агроміста», вважав Хрущов. У таких «агромістах» мали будувати багатоповерхові будинки з квартирами удвічі-утричі більшими від тодішніх селянських хатт. Типовий проект «агроміста» передбачав житло для 100 сімей керівників колгоспів та 1040 родин працівників. Середня площа присадибної ділянки мала скоротитись із 0,46 га до 0,15 га. Перше «агромісто» в СРСР заклали на Уралі наприкінці 1950 року, в радянській Україні – на початку 1951 року, в Генічеському районі Херсонщини, та в районі села Худяки на Черкащині.

фото: sputnik-georgia.ru

Прикметно, що тодішня радянська преса не вживала слова «сталінський» до проектів реформування агровиробництва. Тобто такі проекти мали статус «пілотних», з усіма випливаючими – у «шкідництвці» могли звинувати або автора, або його ідею. Хрущову пощастило, «шкідливою» назвали лише ідею укрупнювати колгоспи та будувати агроміста. Вся справа у реакції «на місцях». У липні 1951 року секретар ЦК Компартії України Л.Мельников заявив, що колгоспи укрупняються насильно, а селянство не хоче будувати агроміста. За Мельниковим підтягнулись і його колеги з інших республік. Не те щоб Хрущов перелякався реакції на місцях.

Просто індустріальне агровиробництво у тому форматі потребувало би лише третину тодішніх селян України. Інші дві третини промисловість не змогла б прийняти. В містах України і так вистачало безробітних, аби влаштувати штурм міліцейського обласного «главку» у Херсоні 1953 року, в Єнакієво та Словянську – 1956 року.

Цікаво, що укрупнення колгоспів тихо собі тривало до кінця 1950-х років. Наприклад, 1957 року укрупнили 133 колгоспи.

Читайте також: Не по своїй волі, або зайвий мільйон українських селян часів НЕПу

Дотована змичка

За 1950-1955 роки валовий врожай зерна лише двічі був більшим за передвоєнні  26,4 млн т – 27,5 млн т у 1952 році і 32,5 млн т у 1955 році. Але вцілому вал агропродукції в Україні у 1955 році був більшим на 20%, ніж 1940 року, на 32% - ніж 1950 року. Виробництво у рослинництві виросло на 16% і 36% відповідно, тваринництві – 32% і 23% відповідно. Очевидно, такі статистичні успіхи надихнули Хрущова як нового очільника СРСР на чергову аграрну реформу: колгоспи мали повсюдно стати державними агропідприємствами, або ж радгоспами. Теоретично, це мало покращити державне планування в агросекторі, та привести до спеціалізації у агровиробництві.

Фактично, радянське керівництво шукало заміну непопулярній колгоспній системі – «мовляв, якщо не хочуть працювати в колгоспах, то нехай будуть звичайними працівниками держави». Незбагненним чином у час німецько-радянської війни продуктивність агросектору неокупованої частини СРСР впала втричі. У 1946 році лише по РСФСР зафіксували 6 тис випадків самовільного зайняття колективної ріллі – селяни були певні, що в найближчий час держава і так ліквідує колгоспну систему. Очевидним виглядав варіант зовсім роздержавити агросектор, посадити його на дотації, і так забезпечити «змичку міста і села» за європейським взірцем. Але такі пропозиції партійне керівництво відкинуло, з логіки підготовки до нової війни.

Видано постанову ЦК КПРС – зроблено. За примусовим «проханням трудящих» в Україні 1956 року державними агропідприємствами стали 89 колгоспів на Донбасі, 1960 року – 325 колгоспів. До кінця 1965 року в Україні з колгоспів створили 1,34 тис радгоспів. При цьому в міністерстві сільського господарства УРСР провели реорганізацію. В результаті в структурі установи було 422 різних відділи, на двох працівників припадав один начальник, і всі вони в ручному режимі роздавали вказівки штату колгоспів і радгоспів. Хоча у 1955 році керівникам агропідприємств дозволили самостійне планування виробництва агропродукції, з розрахунку «обсяг продукції/100 га».

При цьому держава не забувала і про «пряники» для агросектору. За 1953–1958 рр. державні заготівельно-закупівельні ціни на агропродукти по СРСР збільшили вцілому втричі, зокрема на зерно – у 7 раз, на картоплю – у 8 раз, на продукти тваринництва – у 5,5 раза. У 1954 році до електропостачання підключили 3,5 тис колгоспів України, або 25% від загальної кількості. У тому ж році в 27% українських сіл фельдшерські пункти могли самостійно робити хірургічні операції.  

Політика прямого адміністрування вкупі з дотуванням очікуваних результатів не дала. У 1963 році радгоспи УРСР займали третину ріллі, але частка у виробництві зерна була лише 16,3%. Тогоріч план по врожайності зернових для УРСР був 17,9 ц/га. Колгоспи дали врожайність 17,8 ц/га, радгоспи - 13,8 ц/га. Для порівняння – в Україні 2017 року врожайність пшениці була 40 ц/га. Поголів’я корів у радгоспах УРСР виросло майже удвічі. Але  виробництво молока виросло на 27,4%, виробництво мяса упало на 6,5%. Хрущов навіть розпачливо запитував у «передовиків агровиробництва»: «ви справді сподіваєтесь побудувати комунізм із такою врожайністю?»

Читайте також: Згублені хліби, або як до Голодомору привела криза українського агросектору

Недопрацювання 

У чому була проблема? СРСР так і не зміг налагодити рівноцінний обмін продуктів землеробства на товари від промисловості. Тому селянин не міг купити за гроші від свого зерна засоби виробництва за адекватною ціною. Українська історіографіч називає це «ножицями цін» У середині 1920- років у деяких російських губерніях орали навіть трофейними танками. У багатьох українських селах вперше побачили трактор лише на старті колективізації, стику 1920-1930х років. У честь такої «непересічної події» у деяких селах України досі пам’ятники стоять.

Після Другої світової війни проблема нікуди не зникла. На це прямо вказує ситуація із цінами на ресурси та їх вартість. До 1964 хімічна промисловість СРСР вийшла на рівень достатній, щоб аграрії Союзу вносили на гектар 350 кг мінеральних та органічних добрив. Але так «наздогнали» показник аж 1928 року. У 1960 році купити новий трактор коштувало 22 тис рублів. Полагодити старий ДТ-75 – 16 тис рублів. Розібрати той трактор, а запчастини продати – виручка 48 тис рублів. Адміністративне втручання партійного керівництва ситуацію лише погіршувало. Влітку 1954 року з України «на цілину» відправили 9,4 тис комбайнів та тисячу зерноочисних машин. У 1958 році «для оптимізації витрат» машинно-тракторні станції вирішили перетворити на ремонтно-технічні станції та віддати колгоспам. В результаті за рік парк тракторів скоротився на 19%. Розцінки за передану техніку для колгоспів були такі, що за рік змогло розрахуватись лише 10% господарств.

Тут керівництво СРСР одним махом створило ще кадрову проблему для агросектору. Працівники МТС вважали себе «елітою» працівників АПК. Перспектива стати колгоспниками їх не влаштовувала. Тому механіки з МТС тікали в місто. Єдиний профіт, який отримала держава – додаткових 16 тис т зерна, які вже не потрібно було видавати як зарплату механізаторам.

За 1954-55 роки з України до Казахстану відправили 93 тис працівників АПК, та 60% випускників аграрних навчальних закладів. За 1955-1961 роки – 163 тис працівників АПК, переважно механізаторів. Так в українському агросекторі виник значний дефіцит досвідчених кадрів, які вміли працювати з такою технікою.

Замість тамувати «кадровий голод» радянське керівництво взялось щедріше дотувати агросектор. У липні 1962 року закупівельні ціни на худобу і птицю виросли у 5 разів, на молоко і масло – вдвічі, картоплю – у 2,5 раза, овочі – на 25%. Приблизно у таких же пропорціях виросли і роздрібні ціни на харчі. Хоча буквально місяць до того трапились трагічні події у Новочеркаську, які почались з вимог робітників знизити вартість продуктів на прилавках.

Читайте також: Олег Нів’євський: Прямі дотації агропідприємствам – це шлях в нікуди

Список використаної літератури

1.Економічна історія України : Історико-економічне дослідження : в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Ба- ран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України.

2.Пизюр Євген. Новий фрагмент совєтської аграрної політики (укрупнення колгоспів)/Українсько-Американське видавниче товариство:Нью-Йорк, 1952.

3.Пихойя Рудольф. Советский Союз: история власти. 1945-1991. Новосибирск, 2000.

4.Сціборський Микола.Україна в цифрах, Вінніпег, 1940.