Півсотні міністрів, або як керували українським АПК останні 100 років?

Цьогоріч українське Мінагрополітики відзначає своє 100-річчя. За цей час аграрним відомством підрядянської та незалежної України встигли покерувати майже 50 міністрів. Рекорд довготривалості на посаді при незалежній Україні у 4 роки поставив міністр-втікач Микола Присяжнюк (2010-2014 рр,), при підрадянській Україні у 15 років – міністр сільського господарства Григорій Бутенко (1940-1955 рр). Олександр Ткаченко встиг попрацювати і за радянських часів (січень –листопад 1985 р.), і при незалежній Україні (травень 1991 року-лютий 1992 року).

Нинішнє Мінагрополітики взяло курс на «роздержавлення» АПК, а також шукає нові ринки збуту для української агропродукції та привчає аграріїв до стандартів ЄС. А як до цього керували українським АПК?

Читайте також: Назад у минуле: які проблеми 100 років тому мали українські аграрії

Національно-аграрні змагання

Вперше українське Мінагрополітики з’явилось як 15 липня 1917 року, як підрозділ Генерального Секретаріату Центральної Ради України. Називалось Секретаріат земельних справ, керівник – економіст Борис Мартос. Ефективність відомства Мартоса можемо прослідкувати за «послідовністю» у «земельному питанні». 29 вересня 1917 року ЦР видає ІІ Універсал, який фактично запустив аналогічний сучасному «земельний мораторій». Оскільки ріллею могли розпоряджатись не її власники, а лише «земельні комітети». Це рішення підняло хвилю «аграрного рейдерства» в селах. У відповідь 14 листопада 1917 року Мартос доповнив ІІ Універсал заявою, що земельний мораторій від ЦР не поширюється на землевласників із наділом до 55 га ріллі. І до купи видав постанову, за якою обіцяв українським аграріям «агрономічну допомогу» від держави.

Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Стоять (зліва направо): Христюк П., Стасюк М., Мартос Б. Сидять (зліва направо): Стешенко І., Барановський Х., Винниченко В., Єфремов С., Петлюра С.. Фото: wikipedia

Обіцяний у ІІ Універсалі закон про обіг ріллі мав би залагодити земельне питання в Україні. Але голосування по цьому документу ЦР в листопаді 1917 року успішно завалила. Після цього аграрними справами поставили керувати публіциста Миколу Ковалевського. Але в грудні 1917 року більшовицька Росія почала війну проти України. І всім стало не до земельних справ.

Гетьман Павло Скоропадський у квітні 1918 року до аграрних питань підійшов системніше. Гетьман хотів створити прошарок фермерів, ефективність яких би залежала від наявних агротехнологій та сільгосптехніки, а не величини земельного банку. Для цього міністром земельних справ у травні 1918 року призначили відомого агронома Василя Колокольцева.

Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліна у вересні 1918 року. фото: wikipedia.

Україна мусила постачати продовольство до Німеччини в обмін на безпеку своїх кордонів. Аби процес був впорядкованішим, в структурі міністерства земельних справ створили Державне Хлібне Бюро (ДХБ), аналог сучасної ДПЗКУ. Щоправда, історики так і не можуть сказати, скільки вивезених до Німеччини харчів «пройшло» через ДХБ. Земельну реформу готували поспіхом. Тому виписали лише одну норму – обмеження у 25 га «в одні руки», без жодної деталізації. Так хвилю «аграрного рейдерства» в Україні зразка 1918 року змінила хвиля «аграрних спекуляцій». Ці помилки режим гетьмана Скоропадського не встиг виправити до свого падіння у листопаді 1918 року.

Директорія у своїй аграрній політиці стійко трималась концепції «власності на ріллю всього трудового народу», тобто подовження «земельного мораторію» 1917 року. І на це ніяк не впливали кадрові перестановки в аграрних установах влади.  У грудні 1918 року продовольчими справами  став керувати Борис Мартос, а земельними – соціолог і есер Микита Шаповал. Прикметно, що влада ЗУНР заборонила цьому діячу проживати в Галичині, аби не підбурював до соціалістичних бунтів. Тому в лютому 1919 року Шаповала перевели на дипломатичну роботу.

А керувати аграрними справами поставили агронома Євгена Архипенка. Діяч хотів ліквідації поміщицького землеволодіння, і розвиток малих та середніх агрогосподарств. Але «вікно можливостей закрилось». Бо таку аграрну реформу Антанта вимагала у січні 1919 року. Буквально через місяць ніхто ніяких реформ не вимагав, а Україну вирішили лишити наодинці з більшовицькою Росією. Зрештою, Директорія не мала реальної влади на селі, тому про можливі аграрні реформи говорити не доводилось.

Попри підписаний у січні 1919 року Акт злуки ЗУНР зберігала за собою самостійність в управлінні, зокрема аграрними справами. У першому складі Державного секретаріату ЗУНР були секретарі продовольчих та земельних справ. Такі посади займали фінансист Степан Федак та адвокат Степан Баран відповідно. Але після вуличних боїв у Львові листопада 1918 року майже весь склад Кабміну ЗУНР опинився в польському полоні.

Наступний склад уряду Західної України мав лише секретаря земельних справ, яким був інженер лісівництва Михайло Мартинець. Діяч мав реальний вплив на процеси, оскільки керував аграрними референтурами при повітових адміністраціях. Завдяки цьому вдалось уникнути хвилі земельного переділу та запустити в обробіток всю наявну ріллю. Мартинець також розробив проект аграрної реформи, яку у квітні 1919 року вирішили відкласти до кінця війни. Котрий для ЗУНР настав у липні того ж року.

Читайте також: Потом і кров`ю, або як розвивалась українська аграрна кооперація сторіччя назад?

Чужі борги і хліб

Більшовики мали своїх міністрів аграрних справ у формально незалежній прорадянській Україні зразка 1917-1921. Інша справа, що вони фактично нічим не керували. Основне, що потрібно було Москві від України – регулярні поставки продовольства, за продрозкладкою чи закуплене за фальшиві гроші. У 1919 році аграрії більшовицької Росії мали лише 2% насіння від потреби для посівної кампанії. А чорноземні райони та родовища солі контролювала Біла гвардія.

Україна лишалась єдиним місцем, де більшовики могли добути собі продовольство. Але харчі вилучали представники Червоної гвардії, а не якого-небудь наркомату уряду УСРР. Процес вивозу харчів до Росії курував Дмитро Мануїльський. Пам’ятник цьому «видатному партійному діячеві» стояв в урядовому кварталі Києва до «ленінопаду» лютого 2014 року.

Знесення пам’ятника Дмитру Мануїльському 22 лютого 2014 р. фото: #zalizyaka

Конституція СРСР 1923 року виділяла «загальносоюзні» наркомати, до яких відносили і наркомати землеробства та продовольства. Такими установами безпосередньо керував Кремль. До 1920 року більшовики хіба що забирали харчів у селян для потреб армії та міст. У 1920 році більшовики перейшли до «посівної розкладки», тобто задавали аграріям площі під посів кожної культури. У 1924 році більшовицькі «непмани» вирішили, що стосунки влади та аграріїв варто обмежити тільки закупкою продовольства за ринковими цінами.

А от у 1927 році в більшовиків трапився «воєнний переляк». Бо у відповідь на кампанію «наш отвєт Чємбєрлєну!» містяни ринулись скуповувати харчі, бо вважали війну неминучою. Щоб не було дефіциту, держава вирішила контролювати і посівні площі аграріїв, і поставки продовольства для урядових структур. Для цього навіть створили загальносоюзне Центральне статистичне бюро, із представництвом в Києві. Така установа в Україні могла промоніторити лише 10% селянських господарств. Але давала «усереднені» для всієї України прогнози та оцінки прихованого врожаю.

Комуністичне керівництво вважало такі показники «достовірними», на основі яких і «спускала» нереалістичні плани по хлібозаготівлям. Тим більш, що на 1927 рік Країна Рад вже набрала 420 млн тодішніх рублів. «Гасити» такий борг СРСР брався якраз поставками зерна. Фактично, Кремль став керувати аграрними справами України напряму, через своїх емісарів. А чиновники підрадянської України виконували номінальну роль.

У кримінальній справі по факту Голодомору 1932-33 років фігурують Йосип Сталін, голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева. Також – керівників Компартії в Україні Станіслава Косіора, Менделя Хатаєвича та голови Раднаркому УРСР Власа Чубаря. При цьому ніхто не згадує такого собі Олександра Одинцова, наркома землеробства УРСР(1932-34 рр.). Все дуже просто – Одинцов не мав фактичного контролю над процесом «хлібозаготівель», і навіть його шеф Чубар був лише виконавцем вказівок кремлівського керівництва.

Читайте також: Не по своїй волі, або зайвий мільйон українських селян часів НЕПу

Підготовка до Другої світової війни народила у радянського керівництва моду створювати окреме міністерство для кожної галузі економіки. Так було краще керувати військовими заводами. Агросектор така мода «наздогнала» у 1950-х роках. Так замість одного аграрного міністерства з’явились міністерства рибного господарства, молочної та м’ясної промисловості, сільського будівництва, і власне сільського господарства. Ці установи між собою не взаємодіяли. Подібний стиль керування привів до того, що «житниця Європи» у 1982 запустила «Продовольчу програму», аби вирішити проблеми з харчами.

фото: diafilmy.su

Так народилось «АПК»

Справді, поняття «агропромисловий комплекс» з’явилось на світ у 1982 році, в контексті запуску «Продовольчої програми». Чиновники підрадянської України детально проаналізували справи з продовольчою безпекою. Виявилось, що до України щороку імпортували 3,5 млн тонн пшениці за невигідною ціною у 150-160 тодішніх доларів за тонну. Овочів та фруктів жителі України споживали менше 70% від норми. Присадибні господарства займали 70% у вирощуванні картоплі, але покривали харчові потреби у картоплі на 100%. Бо колгоспна картопля за якістю годилась тільки на корм худобі. За 1970-ті роки міське населення УРСР виросло на 8 млн чол, а сільське населення скоротилось на 3,5 млн чол. Дохід на душу населення виріс у 2,4 рази, а валове виробництво агропродукції – тільки 1,3 рази.

Зрештою, якщо потреби у міндобривах задовольняти наполовину, у запчастинах до агротехніки – на 70%, закупівельну вартість агропродукції підняти на 20%, а агротехніки – одразу на 150%, то ні про який ріст виробництва в агросекторі та дешеві харчі не могло бути й мови. Чиновники розуміли, що таке розбалансування виникло, бо сільське господарство розглядали як сукупність галузей економіки, а не як цілісний комплекс. Аби керувати агросектором комплексно, у 1982 році створили Державний агропромисловий комітет (Держагропром) УРСР, як частину Держагропрому УРСР. Установі підпорядкували міністерства хлібопродуктів, меліорації і водного господарства, лісового господарства УРСР, а також Укрголоврибгосп. Держагропром відповідав за виконання «Продовольчої програми», а також за збільшення ефективності роботи в агросекторі та вирішення соціальних проблем села. Рівно такі ж завдання мало і міністерство хлібопродуктів.

фото: diafilmy.su

Кабмін підрадянської України сподівався, що після виконання «Продовольчої програми» можна буде скоротити штат центрального управління міністерства сільського господарства. При дублюванні завдань та можливих скорочень бюрократичний апарат саботував будь-які можливі зміни, аби забезпечити собі недоторканність.  У 1990 році Україна отримала 50 млн тонн врожаю зерна, а скотарство почало формально задовольняти потреби країни. Але Україна продовжувала страждати на дефіцит якісних харчів.

Читайте також: Основні закони: що говорили про аграрні питання Конституції України різних часів

Чотири однакових міністерства

Життя аграрному міністерству незалежної України дала постанова Кабміну №252 від 19 травня 1992 року. Міністерство було фактичним наступником Держагропрому УРСР. Установа мала розробити основні напрями аграрної реформи та розвитку АПК в умовах багатоукладної економіки. При цьому міністерство мало працювати на економічну самостійність України та подальший технічний прогрес в аграрному секторі. Для цього Мінсільгоспу дозволяли взаємодіяти з колегами-аграріями з усього світу, а також з українськими машинобудівниками. Також Мінсільгосп мав бути щось на кшалт антимонопольного органу. На установу покладалась «розробка приватизаційних та антимонопольних заходів». Також Мінсільгосп мав займатись проблемами розвитку села в Україні. При цьому штат центрального апарату установи обмежувався у 500 чоловік, 6 заступників міністра та 11 членів Колегії міністерства.

18 вересня 1993 року установу перейменували на міністерство сільського господарства та продовольства. З Мінсільпроду зняли антимонопольні функції та обмеження по штату центрального апарату. Натомість установі дали статус юридичної особи та певну самостійність у фінансуванні. У 1998 році Мінсільпрод став міністерством агропромислової політики, а соціальні проблеми села переклали на міністерство регіонального розвитку. У 2000 році аграрне відомство стали називати «міністерство аграрної політики». У 2010 році – «міністерство аграрної політики та продовольства», під якою працює і донині.

Читайте також: Маслосоюз: історія кооперативу, що годував Європу маслом та рятував українців під час Другої світової