Компроміс між великими та малими агробізнесменами. Як його знайшов Беніто Мусоліні

Зараз в Україні обговорюють два сценарії подальшого розвитку агросектору Першй сценарій – агрохолдинги як явище демонтують, натомість побудують безліч сімейних ферм. Такі господарства вирішать проблему безробіття на селі. Другий сценарій – в Україні мирно співіснуватимуть агрохолдинги та фермери. Головне, аби і ті, і ті покращували продуктивність своєї роботи.

З подібною дилемою у 20-х роках ХХ сторіччя стикнулась Італія. Котра на той мала суттєві проблеми з продовольчою безпекою. Наприклад, італійці мусили імпортувати третину потрібної собі пшениці, не кажучи вже про такі продукти як цукор чи вершкове масло. А все йшло до того, що селяни розібрали б на частини поміщицькі угіддя. А потім все рівно б виїхали з країни через «земельний голод» та безвихідь. Щільність населення Італії у 1911 році складала 175 чоловік на квадратний кілометр. Лише половину з цієї кількості людей місцевий агросектор міг повноцінно прохарчувати.

фото: Library of Congress

Аграрний ландшафт політики

Передумови аграрних перетворень в Італії 20-30х років минулого сторіччя прямо пов’язані із передумовами приходу до влади італійського фашизму в особі PNF Беніто Мусоліні.

 Беніто Мусоліні. фото: events.umich.edu

Ми окреслимо найцікавіші:

1.Пієтет італійських фашистів до продуктивності праці. Головна газета фашистів Popolo d'Italia з 1920 року виходила з підзаголовком «газета бійців та трудівників». На сторінках цього видання доволі часто проповідували тезу «найголовніше завдання – збільшення виробництва». З подібної мотивації італійські фашисти виступали проти ідеї оголошувати святковими 1 та 2 травня;

2. Прості італійці не довіряли партійній системі як явищу. Але радо гуртувались у кооперативи, чи галузеві об’єднання. Аграрії не стали виключенням. Тому утворили у 1920 році замість власної партії всеіталійську аграрну асоціацію «Конфагрікультура»;

Читайте також: Чому Польща захотіла українських яєць та як це вплине на ціни?

3.«Аграрність» процесів в Італії І половини 20 сторіччя. «Аграрна країна» - це не лише про частку АПК в загальній структурі економіки країни, але й про перебіг процесів розвитку країни. На початку 20 сторіччя до найбільш промислово розвинутих відносили відносили країни, що змогли самостійно побудувати ескадру лінійних кораблів-«дредноутів». Італія увійшла до такого клубу у 1911 році. Але вектор політичних процесів був не «промисловий», а «аграрний».

а)Наприклад,  Англія чи Франція здобували нові території, щоб збувати свої промислові товари. Італія шукала нові території, щоб тамувати «земельний голод». З 1880  по 1913 роки з країни виїхало 900 тисяч чоловік, з яких третина була селянами. Значна частина таких мігрантів осіла у Тунісі. Італія хотіла захопити цю країну під приводом «захисту співвітчизників», але у 1881 році Туніс «перехопили» французи. Тому Італія і «набивалась» у союзники до Німеччини, перед І світовою війною, аби відіграти програне. У 1912 році Італія захопила Тріполітанію, або ж Лівію. Яка була потрібна не для нафтовидобутку, а для аграрних експериментів. Того ж 1912 року з півдня Італії до Лівії переселили 200 тисяч селян. Але задумка провалилась, бо африканський клімат Тріполітанії взагалі не годився до землеробства.

б)Внутрішньополітичні процеси в Італії також мали «аграрний" характер. Хоча б через структуру населення. Селянами були 9 млн чол із 35 млн чол населення Італії у 1911 році.  Із 4 мільйонів солдат італійської армії у І світовій війні селянами були 3,5 млн чоловік. Які після війни радо вступали в будь-які політичні рухи. Так і вийшло, що на 1921 рік чверть всього членства PNF Мусоліні у 130 тисяч чоловік також були селяни.

Лише в Італії на 1920-ті роки сформувався унікальний прошарок у 4 мільйони чоловік «сільського пролетаріату» braccianti. Це були наймані працівники агрогосподарств на півночі країни. Унікальність цих braccianti у тому, що вони мали соціалістичні погляди та хотіли ліквідації поміщиків як класу. «Завдяки» «сільському пролетаріату» Італія у 1919-1921 році пережила ряд заворушень на селі, через які поміщики та король мусили примиритись із втратою частини власних угідь;

фото: wikipedia

в)Відмінності у політичному ландшафті співпадали з відмінностями аграрного господарства у різних частинах Італії. На промисловій півночі Італії переважали дрібні та заможні фермерські господарства, які вирощували технічні та «нішеві» культури.  В цьому регіоні виступали за ліквідацію монархії та появу республіки в Італії.

В Середній Італії переважали безземельні фермери. Вони орендували чужі угіддя та вирощували овочі та фрукти. В цій області домінувала синдикалістська ідеологія, тобто ліквідація держави як такої та гуртування суспільства у різного роду галузеві спілки.

Базою для аграрного господарства вважався південь країни. Там переважали поміщики, котрі сіяли виключно пшеницю та кукурудзу. І цей регіон виступав за збереження правлячої монархії в Італії. У внутрішньополітичному протистоянні регіонів на користь Півночі грала сильніша економіка, на користь Півдня – політична вага поміщиків. На це мусив зважати Беніто Мусоліні на своєму шляху до повної влади в Італії.  Через що народився такий курйоз. Під час «Маршу на Рим» 28 жовтня 1922 року загін «чорносорочечників» захопив редакцію «Націоне», найвпливовішої газети Півночі Італії. Командир загону Італо Бальбо наказав працівникам написати, що король Еммануїл вже домовився з Мусоліні про формування уряду, хоч це була неправда. На радощах проурядові солдати та карабінери склали зброю, щоб уникнути кровопролиття. А сам король таки насправді мусив домовлятись з Мусоліні про склад нового уряду Італії.

«Марш на Рим» 28 жовтня 1922 року. фото: italoamericano.org

Читайте також: Вила, газета і бомби, або німецький «аграрний майдан» 90 років тому

Тракторист №1

У перші три роки правління для Беніто Мусоліні була важливішою справа повноти його політичної влади. До 1925 року Мусоліні перебрав на себе контроль за міністерствами внутрішніх справ, іноземних справ, оборони, корпорацій та суспільних робіт. 4 липня 1925 року король Італії призначив Мусоліні керувати й аграрними справами, в якості голови Постійного комітету зерна. Після цього італійський дуче всерйоз взявся за проблему продовольчої безпеки. 20 липня 1925 року парламент проголосив початок «Битви за врожай». Так назвали комплекс заходів, який мав позбавити Італію необхідності імпортувати харчі, і заодно вирівняти зовнішній платіжний баланс країни.

Першою взялися вирішувати проблему суспільного статусу італійських землеробів. Спочатку італійських землевласників , і фермерів, і поміщиків, об’єднали в одну профільну асоціацію на базі вищезгаданої «Конфагрікультури», яку перейменували у Італійську федерацію сільсьгосподарських спілок (FISA). У 1925 році в Італії змінили виборче законодавство. Тому парламент стали комплектувати не партії, а профільні асоціації. Відповідно, FISA стала представляти інтереси аграріїв у вищому законодавчому органі країни. «Сільський пролетаріат» braccianti та безземельних фермерів перевели на так звану «співучасть» у аграрному господарстві. Суть цієї політики – за обробіток ріллі із фермером чи працівником розплачувались не грошима, а вирощеною продукцією. За задумом фашистських ідеологів, так мав з’явитись спільний інтерес у виробництві агропродукції. «Аграрна співучасть» дала як мінімум політичні результати. Бо після 1922 року масові заворушення в італійських селах не фіксувались.

Наступний крок - італійські аграрії отримали податкові пільги. 26 липня 1925 року агровиробникам встановили подохідний податок в розмірі 10% від річного прибутку. Натомість звільнили від сплату акцизу на пальне, та позбавили податків на обсяг виробленого вина і кількість поголів’я тварин в господарстві. На імпорт в Італію кукурудзи наклали мито у 600% вартості товару, масла – 400%, цукру – 300%.

FISA мала своїх експертів, котрі розповідали аграріям про необхідність використовувати мінеральні добрива та селекційне насіння у господарстві. Далі Постійний зерновий комітет через ту ж саму FISA розподіляв дотації та безповоротні кредити на закупку таких ресурсів. Якщо господарство добивалось кращих показників врожайності, то отримувало доплату за свою продукцію від держави. Так,  якщо за 100 кг неочищеного рису врожаю 1924 року аграрій отримував 55 лір доходу, то у 1925 році – вже 80 лір.

Далі «Битва за врожай» добралась до «нішевих» культур Півночі Італії. Капусту броколі, фарро, сочевицю та ріпу оголосили «огидними» агрокультурами, «шкідливими» для нарощення виробництва пшениці. Тамтешніх агровиробників переконували переходити на вирощування зернових словом і доплатами. На пшеницю аграрії переходили сміливо, на рис переходити боялись. Аби розвіяти цей страх, Італією їздило 30 польових кухонь. Їхня обслуга готувала страви з рису для селян, аби ті переконались, що рис – це смачно, поживо і додає сил.

Читайте також: "У неписемного колос, у писемного два": як аграріїв змушували вчитися

В справу вступили також позаекономічні стимули. Бо Італія була не настільки багатою, щоб стимулювати аграріїв виключно дотаціями. Відносини режиму Мусоліні та католицької церкви були приязними. Мусоліні визнав Ватикан, відновив посади капеланів в італійському війську та запровадив викладання Закону Божого в школах. Натомість священики запевняли своїх прихожан віддавати всі свої сили «Битві за врожай».

Переконувати селян своїм прикладом взявся сам Беніто Мусоліні. Газети рясніли фотографіями, де італійський дуче перекопував грядки, орав на тракторі та допомагав селянам чавити виноград на вино. А репортери дописували, що «так Мусоліні пропрацював цілий день, і зовсім не втомився». Більш того, італійські газети радісно передруковували вірш про хліб авторства Мусоліні. Та коментували, що «Дуче – не лише Вождь і Полководець, але й Поет».

Беніто Муссоліні у 1935 році. фото: svd.se

фото: tuttoggi.info

Така пропагандистська кампанія запустила «фашистські змагання» в італійському селі. Такі змагання оголошували серед фермерів кожної з округ Італії. Переможців визначали за рівнем врожайності зернових культур. Винагорода була символічною, щось на кшалт відзнаки за трудові досягнення.

Так Італія вийшла на самозабезпечення пшеницею у 1931 році. А з 1925 по 1932 рік виробництво пшениці в Італії виросло із 5,5 млн тонн до 8,2 млн тонн на рік. Втім, вирощувати цю культуру було дорожче для країни, аніж імпортувати зерно. А при оцінці результативності «Битви за врожай» не варто відкидати і демографічний чинник. З 1911 по 1921 рік населення Італії виросло одразу на 11,4% або з 35,8 млн чол до 39,9 млн чол. Очевидно, що так продовольча проблема лише загострилась. А з 1921 по 1931 рік населення Італії виросло на 4,3%, або до 41,7 млн чол. Тому в цей проміжок часу вирішувати продовольчу проблему було найпростіше.

Болото в чорнозем

Беніто Мусоліні марив повернути Ніццу та Савойю, та приєднати Корсику. Також – Албанію та хорватське побережжя Адріатичного моря. Але «земельний голод» своїх співвітчизників італійський дуче тамував меліорацією заболочених земель. В історію це увійшло як «Битва за землю». У подібний спосіб аграрні проблеми Італії вирішували і у 16 сторіччі. Наприклад, у 1580 році правителі Венеції осушили 30 тисяч га боліт, де стали сіяти рис.

Мусоліні взявся за масштабніший проект. Його турбувало, що неподалік Риму простоювало заболоченими цілих 73 тисяч га, притулок для малярії та качок. А з 1930 по 1945 рік планувалось осушити 4 млн га заболочених земель в долині річки По, та на східному і західному побережжях Італії. На осушені землі у першу чергу планували переселяти малоземельних та безземельних фермерів.  На цей проект планувалось витратити 30 млрд лір.

На цей раз «меліоратором №1» Італії став не Мусоліні, а економіст Арріго Серп’єрі. Фахівець прорахував, що повністю роботи з меліорації профінансує лише державно-приватне партнерство. Тому державна казна брала на себе 75% від всіх видатків, інші – 25% перекладалось на приватний сектор. Якщо землевласник не бажав фінансувати осушення боліт, такі витрати на нього перекладали примусово. Якщо аграрій погоджувався фінансувати меліорацію, то міг взяти кредит, відсотки по якому погашала держава. Все рівно, за версією офіційної пропаганди, болота осушували члени Національного союзу ветеранів.

Окремо меліорацією боліт біля Риму керував аграрний експерт Орсоліні Ценчеллі, якому дали на все про все три роки. Зі своїм завданням Ценчеллі впорався: у 1934 році біля Риму з’явилось 500 нових фермерських господарств. Арріго Серп’єрі вцілому зі своїм завданням впорався: до 1936 року на осушених землях з’явилось 3 тисячі нових агрогосподарств та 11 нових міст.  Наступний етап меліоративних робіт мав закінчитись до 1945 року. Але в 1940 році Італія вступила у Другу Світову війну. Тому замість «аграрних битв» Мусоліні переключився на військові баталії в Європі.

Цікаво, що FISA як загальнонаціональна спілка аграріїв пережила Другу Світову війну, окупацію країни німецькими та американськими військами, та навіть маріонеткову «Італійську соціальну республіку» на півночі країни. Але з 1945 року із спілки почали виходити агровиробники, які хотіли «очиститись від минулого режиму». Так у 1948 році FISA втратила свій загальнонаціональний статус, та отримала попередню назву «Конфагрікультура». Але спілка і досі лишається однією з найбільших італійських аграрних асоціацій.

Читайте також: Живуть на дотації: як агровиробництво в Європі втратило незалежність

Список використаних джерел

1.Арский Ф.Н.  История Италии, Том 3

2.Баччо Ливи Массимо. Демографическая история Европы.

3. Колье Ричард.  Дуче! Взлет и падение Бенито Муссолин

4. Михальчишин Ю. Порівняльний аналіз регіонального виміру політики Італії та Німеччини 20-30-х років ХХ століття.

5. Устрялов Н. Итальянский фашизм.