Живуть на дотації: як агровиробництво в Європі втратило незалежність

«Я відчуваю, що настав час переглянути нашу аграрну політику, адже постійними виплатами та субсидіями вона тягне нас у прірву. Це природній процес, коли певні орієнтири вже позаду і потрібно рухатися далі», - цією фразою комісар Європейського Економічного співтовариства Сікко Мансхольт почав свій виступ на нараді щодо реформування спільної аграрної політики в січні 1968 року. Тоді він вперше запропонував відмовитися від великої частки простих субсидій аграріям та перейти до скорочення сільськогосподарських земель та переорієнтування економічної допомоги. Інакше за його словами це могло закінчитися завищенням видатків та великим перевиробництвом.

Тоді його «маніфест» став мішенню для нищівної критики з боку фермерів великих країн Європи та політиків, які їх підтримували. Все це закінчилося тим, що Єврокомісія спромоглася прийняти лише обрізаний план і тому суттєвих наслідків він не мав. Аграрії Франції заспокоїлися і припинили акції протесту. Але вже через кілька років видатки на підтримку сільськогосподарського виробництва почали стрімко зростали. І в 1985 році сягнули свого максимуму, за даними Eurostat  тоді вони склали приблизно 35 млрд. євро (за курсом 2011 року) і становили біля 75% усіх витрат союзу. Одночасно в державних елеваторах та складах накопичилися тисячі тон аграрної продукції, яку викупили в фермерів задля того, аби підтримати ціни і тепер не знали куди подіти. «Цей час став періодом гір з масла та рік з вина, значна частина цих товарів так і була викинута, аби підтримати загальну картину процвітання в ЄС», - говорить Agravery.com Адріан Шоут з Netherlands Institute of International Relations Clingendael. Хоча саме Сікко Мансхольт застерігав проти такого сценарію. Лише за кілька років ситуацію вдалося стабілізувати. Навіть не дивлячись на розширення союзу, видатки на аграрну сферу у відсотковому значенні почали падати. Проте тут є і певний хитрий маневр Брюсселя, адже в 2000 році підтримка аграріїв та розвиток сільських регіонів ЄС були розведені по різних статтях бюджетних видатків. Отже цифри виходили не такими вражаючими.

Проте це не могло змінити головну тенденцію -  аграрна сфера Європи вже дуже довго та міцно сидить на субсидіях і ніхто з політиків не наважиться на різкі реформи, аби не образити фермерів. Країни, які завжди менше залежали від цього, наприклад Великобританія, кілька років говорять, що вони мають платити в єдиний бюджет Європи додаткові кошти, аби фермери у Франції чи Іспанії не збанкрутували. Тому видатки, які зараз сягають майже половину бюджету, є однією з причин, через які Союз може розвалитися. То чому ж високотехнологічне виробництво харчів в Європі майже одразу після Другої Світової Війни стало дотаційним і вже багато років залишається таким? А головне, чому ніхто не знає рецепту за яким це можна виправити, або не наважується на рішучі кроки?

Від бідності до процвітання 

Одразу після Другої Світової війни виявилося, що більша частина аграрної інфраструктури в Західній Європі майже вщент зруйнована. Крім того, великі запаси їжі, худоби чи машин були накопичені в Німеччині. За словам британського історика Кейта Льове, більше 60% усіх аграрних засобів виробництва з Франції та країн Бенілюксу біли перевезенні до Німеччини. Проте в ході війни там більшість продовольства та машин були знищенні. І тому в 1946-47 роках Європа переживала справжній голод. Тоді аграрне товарне виробництво майже зникло і потрібно його було швидко відновлювати. По-перше  цьому допоміг план Маршала, за яким до Європи надійшло продовольства більше як на $2,3 млрд. Для прикладу - Східна Німеччина, яка тоді перебувала під контролем СРСР, в 1947 році зіткнулася з маніфестаціями проти голоду та навіть голодними страйками на заводах. Тоді ж адміністрація цієї країни заборонила отримувати їжу через західний кордон.

На цьому фоні в Європі майже одразу розпочалися переговори про те, як створили спільну аграрну політику та нарешті нагодувати Європу. Тому почалися переговори. «Більшість людей знає, що ЄС почався з об’єднання Франції та Німеччини на базі виробництва вугілля та сталі. Проте аграрні питання були не менш важливими», - говорить Кейт Льове.

І головним локомотивом спільної аграрної політики була Франція. Там розуміли, що для розвитку країні потрібні великі ринки збуту. Адже там було найбільше фермерських господарств. Тому Париж одразу запропонував створити наднаціональний орган, який би контролював фіксовані ціни на продукцію і усунув будь-які бар’єри в торгівлі між кількома країнами Європи. Але в Німеччині не підтримували цього, адже це означало що їхній агросектор буде під ударом. Нарешті лише в 1955 році сторони пішли на компроміс. За яким Франція відкривала свої ринки для промислових товарів з Німеччини, а натомість Берлін зобов’язувався вносити значну частку загального фонду з підтримки фермерів. Майже одночасно на конференціях в Стрезі та Римі були закладені основи спільної сільськогосподарської політики, які полягали у декількох моментах: вільна торгівля між усіма країнами-учасниками договору, підтримка внутрішніх цін на рівні вищому за світові та першочергова закупка продовольства у країнах-членах, а не імпортованих. Ці цілі з певними змінами зберігаються і досі, саме вони стали основою того, що сільське господарство ЄС поступово стало все більше залежним від постійних субсидій.

Цікаво, що навіть попри нестачу харчів у Європі за наполяганням Франції ціни на продовольство встановлювали досить високі. Так в 1955 році ціни на зерно була на 50% вища за світові. Це дозволило фермерам країн союзу швидко відновити свої потужності і почати розвиватися. До 1960-х років Європа повністю ліквідувала потребу в їжі та поступово почала навіть експортувати деякі продукти в інші країни. Але тут стали зрозумілими і негативні наслідки цієї політики. Високі ціни та зобов’язання віддавати перевагу виробництву сусідів, а не далеких країн, давали фермерам можливість утримувати більш затратне виробництво. Крім того, головні субсидії отримували великі ферми, бо гроші розподілялися на гектар землі, а малі господарства не мали її достатньо. Нарешті це провокувало торгові конфлікти з іншими країнами, які могли вирощувати більш дешеве продовольство, а також призводило до перевиробництва.

  Доставка американської пшениці в Роттердам. 1948 рік.  

Кризи, конфлікти та розширення     

Саме тоді Сікко Мансхольт запропонував свій «меморандум», який полягав в тому, що потрібно вводити квоти на виробництво певних товарів. Треба сказати, що передчуваю навалу сировини в ЄС ще в 1968 році ввели квоту на рафінований цукор. Також Мансхольт передбачав суттєве зменшення кількості фермерів. Більше як 5 млн. з них порадили швидше виходити на пенсію, або змінити профіль діяльності. Це мало б звільнити 12,5 млн. га землі. Проте політики в Європі не схотіли пристати до цих пропозицій. І тому запропонували просто знизити закупівельні ціни. І звичайно цей план не спрацював. Адже, коли ціни почали падати, то аграрії просто спробували більше виробляти, це призвело до того, що держави купували більше продукції, і надавали більше грошей на підтримку ферм, адже субсидії розподілялись не лише по розміру землі, а ще й по об’ємам виготовленої продукції. Це і призвело до перевиробництва, і стрімкого зростання видатків на аграрну сферу.

До того, ж в 1985 році до складу ЄС приєднались Греція, Іспанія та Португалія, де значну частку прибутків в бюджети забезпечувало саме сільське господарство. Тому аби гроші на ці потреби не закінчилися, требу було провести мінімальні реформи. Тоді було прийнято рішення знизити закупівельні ціни – на зернові на 30%, на яловичину на 15% і а молочні продукти на 5%. Також був встановлений певний показник максимальної кількості продукції, яка купувалася за повну вартість усе інше могло бути придбане лише зі знижками.

 «В середині 80-х та на початку 90-х фермеру за гектар землі, яка виводилася з експлуатації, платили щорічно приблизно 300 євро в еквіваленті», - пояснює Agravery.com Дуглас Еліот інституту Брукінгса. За його словами тоді ж була змінена система підтримки фермерів, платили більше не за гектари землі, а за вирощування певних культур. Наприклад? була введена підтримуюча ціна на різні продукти. Це одразу вдарило по країнам Середземномор’я, адже за в Брюсселі одразу вирішили зменшити на 83% підтримку для фермерів, які вирощували маслини та оливи, аби уникнути перевиробництва. Крім того, підтримуючі ціни на яловичину впали на 20% з 2780 до 2234 євро за тону.             

Тоді ж аграріїв почали змушувати використовувати у виробництві більш екологічні технології. На це виділялось більше 15% усього аграрного бюджету. В той же час почалася і мода на органічні продукти і в ЄС стало вигідно вирощувати саме таку сировину, адже її було не так багато, проте її закупали за високими цінами. 

Ще одним ударом по спільній аграрній політиці стало приєднання Польщі до ЄС в 2004 році. Ця країна з великим агросектором одразу вимагала значних субсидій. І, за даними Єврокомісії, наступні кілька років витрати на аграрну політики виросли до 50% від усього бюджету ЄС і тільки потім почали потроху падати.

Сучасне питання

Зараз спільна агhарна політика ЄС вбирає в себе приблизно 40% бюджету союзу, чи 58 млрд. євро. При цьому ніхто не може провести значних реформ, аби змінити ці цифри. Усі зіштовхуються з протестами аграріїв та партій, які їх підтримують. Багато аналітиків вважають, що така політика лише призводить до викидання коштів. За підрахунками Європарламенту щороку незворотні витрати на одного фермера складають приблизно 700 євро. Ця цифра не така велика і тому на неї мало хто звертав увагу до початку кризи 2008 року. Проте зараз Європа вже віддала лише одній Греції 240 млрд. євро, аби стабілізувати її економіку. І тому зайвих грошей немає. Там більше, що фермери складають лише 5,4% населення ЄС і приносять до бюджету не більше 1,5%. Тому дивно витрачати такі кошти на підтримку високих цін. Особливо цим непокоїться Великобританія, яка здебільшого завозить до себе харчі і має платити за них більше, ніж у випадку якщо б вона купувала їх на вільному ринку. Там більше, що за розрахунками аналітичної служби Британського парламенту, в період з 2014 до 2020 років ця країна отримає лише 10% загальних субсидій, адже там частка фермерів падає. А от Іспанія чи Греція продовжать бути найбільшими бенефіціарами.

Тому спільна агрополітики Європи призводить до поглиблення розколу між індустріальними та більш аграрними країнами. Зараз в Єврокомісії готують новий план реформ, який має послабити контроль та стимулювання виробництва харчів. Проте фермери у Франції вже заявили, що вимагають від влади не підтримувати ці ініціативи, адже вони призведуть до нової кризи. Хоча при цьому вони не заперечують, що можуть виробляти більше продукції, адже ЄС кожного року імпортує харчів на 65 млрд. євро, за інформацією Eurostat. Тому ситуація, швидше за все, і надалі залишатиметься незмінною. Ті підвалини, які допомогли відбудувати агросектор після Другої світової війни, виявилися такими міцними, що зараз їх не можливо зрушити з місця, хоча вони і можуть заважати розвитку Європи. 

Павло Сивокінь

фото: Bundesarchiv, nnm.me , bbc.com