Мечі замість орал: сільгоспвиробництво основних учасників Другої Світової війни

У всі часи та народи професія аграрія була почесною та шанованою, а від землеробів залежав не тільки абстрактний обсяг експортної валютної виручки, але й конкретна продовольча безпека. Втім, під час бойових дій роботу агросектору та постачання продовольства утримує лише пряме втручання уряду та ініціатива простих громадян. Так було зокрема під час Другої світової війни у підрадянській Україні, Британії, США, Німеччині та окупованій Гітлером Європі. Такий досвід став актуальнішим для сучасної України після оголошення воєнного стану 28 листопада цього року: ніхто не може дати гарантій, що війна з Росією не перетвориться з «гібридної» на «повномасштабну».

Читайте також: Аграрна ДНР, або як «зелені чоловічки» блукали Галичиною у 1920 році

СРСР: сіяли з коліс і танків

Жнивувати українським аграріям в 1941 році довелось у самому розпалі німецько-радянської війни. Нагадаємо, що вже 7 липня того ж року почалась оборона Києва. Цікаво, до жовтня 1941 року радянська держава встигла отримати від українських землеробів 2,3 млн тонн зерна, 539,4 млн літрів молока,  225 тисяч тонн овочів та 113 тисяч тонн м’яса.

Більшовицький уряд не влаштовувала перспектива, що буквально за декілька тижнів продукцією українського АПК зможе користуватись вермахт. Тому ще 16 липня 1941 року Державний комітет оборони СРСР ухвалив рішення про евакуацію з України накопиченого продовольства, худоби, агротехніки та іншого реманенту. Трактори призначили відправити до Сталінградської, Куйбишевської та Саратівської областей радянської Росії, худобу призначили евакуювати до Казахстану і Калмикії.

Стадо евакуйованих корів женуть через Москву. фото: topwar.ru

Можливо, читачі сміятимуться, але навіть за сталінських часів вагонів для вивозу зерна не вистачало. Якщо говорити конкретніше, до 20 липня 1941 року Наркомзем УРСР (аналог сучасного Мінагрополітики) отримав лише п’яту частину від 72 тисяч необхідних вагонів. За 1 липня-23 жовтня радянська влада змогла евакуювати з України лише 60% від запланованого обсягу зерна. Інші 40%, або 900 тисяч тонн стали трофеєм німецького війська.

Оскільки вагонів не вистачало, худобу доводилось гнати гуртами,  сухопутним шляхом. До 20 жовтня 1941 року із колгоспів України змогли вивести 470 тисяч коней (14% від наявної кількості), 2,2 млн одиниць ВРХ (60%), 2,75 млн овець (82,1%) та 877,6 тисяч свиней (26,7%). Ще 56,5 тисяч голів ВРХ просто здали на м’ясо, аби не морочитись із евакуацією.

Агротехніку також доводилось вивозити «своїм ходом», а не залізницею. Тому із 72,28 тисяч тракторів українських МТС вивезти вдалось лише 20 тисяч одиниць. Інші 26,66 тисяч тракторів просто кинули на території України, ще 9,3 тисячі тракторів «позапланово» віддали Червоній армії.

Радгоспи УРСР (аграрні ДП за радянських часів) мали парк у 14,4 тисяч тракторів. Із цього числа за межі України вивезли лише 3,2 тисячі одиниць, ще 1,2 тисячі передали війську. Інші 9 тисяч радгоспних тракторів потрапили до рук німців.

Наголосимо, що нестача вагонів українських залізниць зривала евакуацію не лише аграрних ресурсів, але й промислових об’єктів та товарів України. Наприклад, із необхідних для евакуації харківських підприємств 3,5 тисяч вагонів місто отримало лише 1,5 тисяч вагонів. Із запрошених 2,5 тисяч вагонів Запоріжжя не отримало жодного, тому із міста не вивезли 100 тисяч виплавлених сталі і чавуну. Плани евакуації із Одеси врятував лише значний торгівельний флот, що перебрав на себе 70% всіх планових вантажів, або ж 140 тисяч тонн.

Не будемо детально зосереджуватись на періоді німецької окупації України. Лише скажемо, що масштабний визиск німцями аграрних багатств нашої країни, аж до вивозу чорноземів вагонами, є лише міфом: можливо, Адольф Гітлер і сприймав Україну як «Індію для Третього Рейху», але його підлеглі замість заготовляти зерно вважали за краще брати хабарі від українських селян. Тому, наприклад, замість планових щорічних 10 мільйонів тонн зерна з України Третій Рейх отримував лише 1,7 млн тонн зерна, яких вистачало лише на окупаційний контингент вермахту. Після літа 1943 року німцям взагалі довелось забиратись із українських теренів.

Оранка під озимі в колгоспі «Більшовик». Переяслав-Хмельницького району Київської області. 1944 р. фото: wikireading

Читайте також: Як провалились німецькі спроби перетворення українського агросектору

Кремль сподівався, що Україна як і раніше зможе давати 60% всього зерна імперії. Втім, виявилось, що поруйнований український агросектор вимагає інвестицій. Сказано-зроблено: у 1943 році на відновлення українського АПК уряд СРСР видав 49 млн рублів, у 1944 році – 314 млн рублів, у 1945 році – 429 млн рублів. Завдяки «добровільно-примусовим» суботникам за 1944-1945 роки вдалось відбудувати 45% виробничих приміщень радгоспів і колгоспів України. При цьому до кінця 1943 року в Україні відновило роботу 10,14 тисяч колгоспів, до 1 лютого 1944 року – 15,95 тисяч колгоспів. А до початку того ж 1944 року свою роботу відновили 100% МТС у кількості 496 одиниць.

Втім, на той час Україна мала лише 40% довоєнного парку тракторів у 13,7 тисяч одиниць. Аби виправити ситуацію, із інших регіонів СРСР передали 11 тисяч тракторів, 7 тисяч вантажівок та 1 тисяч комбайнів. Певну кількість техніки для агровиробництва передавали навіть військові: до того Червона армія захопила значну кількість тракторів та навісної техніки у німецьких обозах.

Аби відновити довоєнну чисельність тваринництва, у 1945 році в селян «добровільно-примусово» викупили для колгоспних та радгоспних ферм 736 тисяч одиниць ВРХ та 39 тисяч поросят. Ще за рахунок державних кредитів закуплено у східних регіонах СРСР 210 тис голів ВРХ, 9,5 тис волів, 510 тис. овець, 101 тис. свиней і 20,3 тис. коней.

Втім, попри всі інвестиційні зусилля, у 1945 році українські аграрії мали лише 52,7% довоєнного парку траторів, 48% довоєнного парку комбайнів, 50% від довоєнного числа тракторних плугів і лише 7% від парку вантажівок. Загальна чисельність фахівців агровиробництва не перевищувала 21% від довоєнного. На практиці такі цифри означали, що СРСР не може себе забезпечити харчами без допомоги союзників в рамках «ленд-лізу» - поставок у кредит ресурсів для ведення війни. Тому лише за 1943 – першу половину 1944 років Радяський Союз отримав від Британії та США 1,8 млн тонн продовольства, зокрема 25% всієї свинини, що в той період виробили американські аграрії. У період з 1 липня 1944 року по 30 червня 1945 року СРСР отримав 1,4 млн тонн харчів. Сталін розраховував, що зможе в кредит купувати їжу в США ще 30 років, Росіяни та американці навіть змогли укласти відповідну угоду, яку розірвали уже в 1947 році, через «холодну війну».

Окремо наголосимо, що в період червня 1941 – серпня 1945 років СРСР за «ленд-лізом» отримав стільки продовольства, якого вистачило б не лише на постійне утримання 10-мільйонної армії протягом 5 років, але й на прогодівлю певної частини цивільного населення. Власне, американські консули регулярно спостерігали, як дефіцитні американські харчі замість фронту потрапляли до модних ресторанів Москви. Втім, Білий дім наполегливо просив своїх підлеглих «закривати очі» на такі прояви корупції.

Звичка скуповувати сіль та харчі у випадку надзвичайних ситуацій з’явилась ще до Другої світової війни: наприклад, ще 1927 року більшовицький уряд запустив пропагандистську кампанію «наша відповідь Чемберлену». Але замість «росту патріотичних настроїв» населення банально побігло скуповувати їжу та інші товари.

Читайте також: Невгамовний реформатор, або як Хрущову не вдалось зробити індустріальним український АПК

Британія: жінки працюють на чай «файв о`клок»

До початку Другої світової війни британський АПК повністю забезпечував харчами 50 млн осіб населення країни, також – постачав на експорт 50% виробленого зерна та м’яса, 70% сиру та цукру, або ж 20 млн тонн продовольства щороку. Втім, після початку війни уряду Британії довелось в рази збільшити чисельність війська та флотських екіпажів, які потребували посилених продовольчих пайків. В підсумку, тижневу норму харчів для рядових британців на початку 1940 року скоротили по 454 грамів цукру та кондитерських виробів, по 227 грамів сиру, масла та бекону, 113 грамів  чаю. На тиждень британський громадянин міг купити м’яса лише на один шилінг.

Вихід із ситуації для британських громадян уряд запропонував простий і невибагливий, в дусі «не треба скігліті, а треба копаті». Тільки там це називалось “Dig for Victory!”. Аби закріпити народний ентузіазм, місцеве Міністерство агрополітики та рибальства вирішило відновити рух «Women's Land Army», в якому прості британські жіночки під орудою активістки Леді Денман брались допомагати британським фермерам обробляти ріллю.

«Women's Land Army». фото: wikipedia

На всі продовольчі труднощі британці реагували із гумором. Наприклад, в магазинах вивішували вивіски «Бананів тут нема». В ресторанах подавали вино і сир начебто з самого Парижу: за легендою, дефіцитний харч прихоплювали із собою агенти британських спецслужб.

Цікаво, що остаточно рух «Women's Land Army» розпустили лише в жовтні 1949 року. Нормувати споживання харчів Великобританія остаточно припинила лише у 1954 році.

Читайте також: Півсотні міністрів, або як керували українським АПК останні 100 років?

США: «Сади Перемоги» Білого Дому

За шляхом «треба не скиглити, а брати лопату і копати» пішов також американський уряд після вступу в Другу світову війну, в грудні 1941 року.

У першу до армії та війська рекрутували саме вихідців із села та найманих агропрацівників; фермерів зобов’язали працювати на держзамовлення, постачати харчі в першу чергу війську та для поставок союзникам за «ленд-лізом». Тому в 1942 році  американський агітпроп запустив інформкампанію «Навіть наша їжа б’ється». Громадян переконували перейти у повсякденному раціоні на бобові та молочні продукти, як на «смачніші та корисніші від м’яса».

Наступним кроком став запуск руху «Сади Перемоги». Простих американців переконували самостійно висаджувати овочі, горох та квасолю у громадських парках. Праця на таких посівах мала бути добровільною та неоплачуваною, єдина винагорода – саме вирощені боби та овочі. Приклад для такого руху подала перша  леді Елеонора Рузвельт, котра розбила грядку на галявині Білого Дому. Ініціатива із «Садами Перемоги» вдалась: у 1943 році американці самотужки виростили 3,5 млн тонн овочів та бобових – рівно стільки ж, як і промислові агрогосподарства.

 "Сади перемоги" у Квінсі,Нью-Йорк, у червні 1944 р.фото:  Library of Congress

Німеччина: 100 мільйонів Нової Європи

До літа 1940 року Третій Рейх завоював всю континентальну Європу. У своїй сумі вона утворювала блок, здатний щороку продукувати 100 мільйонів тонн зерна та 60 мільйонів тонн картоплі. Тому «Нова Європа» ніколи не матиме проблем із продовольчим забезпеченням, вважав нацистський істеблішмент. Реальність виявилась не настільки оптимістичною: фермери окупованої Європи вважали своїм «патріотичним обов’язком» продаж зібраного врожаю саме на «тіньовий ринок», аби не годувати окупантів із вермахту. Окремо не пощастило Данії: 3,2 млн голів ВРХ годували кормами, які завозили із Латинської Америки та Манчжурії. У квітні 1940 року британський флот блокував завіз товарів у данські порти, тому місцевим фермерам довелось масовано забивати свою худобу. У свою чергу, крупні агрогосподарства Голандії німці свідомо перетворювали на військові аеродроми: так окупанти залякували і так вцілому лояльну еліту країни.

Тому, у 1940 році Німеччині довелось імпортувати з нейтральних країн 7,5% потрібного собі продовольства, у 1941 році – 8%. Число отримувачів продовольчого пайка виросло із 79,2 млн чол в 1938 до 88,8 млн. чол в 1943 році. Тому за 5 років війни для потреб цивільного населення країни довелось імпортувати 7,5 млн тон зерна.

Лише чверть усього виробленого в Німеччині зерна йшло на випічку хліба, інша частина йшла на годівлю 23 млн голів ВРХ та 20 млн голів щороку. 

Для німців був сенс витрачати цінне зерно на корм худобі, бо тваринництво було потрібно і для виробництва органічних добрив -  на 1941 рік ресурсів Рейху вистачало, аби на гектар ріллі дати лише 13 кг азотних добрив, 30 кг калійних солей та 10 кг фосфатів.

Аби продуктивність праці в АПК не впала через масований призов працівників, з 1939 до 1944 парк тракторів наростили з 75 тисяч до 140 тисяч одиниць, виробництво фосфатних добрив – утричі.

Цікаво, що централізований розподіл харчів уряду Третього рейху вдавалось підтримувати аж до березня 1945 року. Втім, реально німців годували лише продуктові передачі від родичів у селі. Також – закупівлі харчів у фермерів на «тіньовому ринку».

Також цікаво, що Британія планувала цілеспрямовані диверсії проти всього німецького АПК. Наприклад, восени 1940 року британська авіація мала підпалити зернові поля фосфорними полями. План провалився через нетипово дощову погоду.

У квітні 1943 року британці планували хімічною та бактеріологічною зброєю знищити все німецьке тваринництво, і так одним ударом знищити продовольчу базу Третього рейху. Від такого плану відмовились через непрогнозованість наслідків атаки для екології всього європейського контингенту.

Читайте також: Земля Карла Маркса, або економічне диво для німецьких аграріїв після Другої Світової війни