Голодні ілюзії, або як економічні уявлення більшовиків запрограмували Голодомор

До Голодомору 1932-33 року призвела не просто комуністична ідеологія. До Голодомору 1932-1933 року привели ілюзії, які живила комуністична ідеологія. Кремль сподівався, що завжди зможе використовувати аграріїв як джерело валюти для індустріалізації в СРСР. Але через тиск влади селяни йшли у "тінь" або взагалі покидали заняття сільським господарством.

Читайте також:  Згублені хліби, або як до Голодомору привела криза українського агросектору. 

У кого позичити суверенітет

Не прийнято говорити, що сталінським колективізації та індустріалізації передувала п’ятирічна дискусія в середовищі більшовиків СРСР. Правляча партія аграрно-індустріальної країни не могла дослівно виконати максиму Карла Маркса, що комунізм можна побудувати без індустріальної бази, лише на основі російської селянської общини, яка б обробляла ріллю імпортованою агротехнікою. Але за своєю суттю така максима передбачала, що стійкість  політичного режиму може триматись на стабільній роботі агросектору та регулярних запозиченнях іноземних капіталів та/або технологій. Від цього і відштовхувались більшовицькі ідеологи у своїх подальших політекономічних роздумах.

Наприклад, у брошурі «Про продподаток» Володимир Ленін як очільник більшовицького уряду зауважував, що саме агросектор є локомотивом економіки, оскільки без стабільного постачання харчів була неможлива робота промисловості та транспорту. При цьому «вождь світового пролетаріату» закликав залучати іноземні інвестиції в економіку СРСР, головним чином – через здачу в концесію значної кількості підприємств добувної та переробної промисловості. При цьому, як наголошував Ленін, розвивати переробку харчів, виробництво одягу або інші галузі легкої промисловості не потрібно, аби не «створювати економічну базу для реваншу буржуазії».

Більшовицький економічний ідеолог та член Політбюро ЦК ВКП(б) Микола Бухарін вважав, що для розвитку економіки у першу чергу потрібно стимулювати імпорт дешевих промислових товарів, потрібних для розвитку агровиробництва. «Якщо селянин купить імпортний трактор, йому одразу буде потрібен вітчизняний керосин. Трактор допоможе досягнути такого рівня ефективності, за якого селянину знадобиться ще один трактор, який продасть вже вітчизняна промисловість», - міркував більшовицький ідеолог.

Наприкінці 1925 року голова Наркомату фінансів Григорій Сокольніков та його підлеглий Лев Шанін оцінили, що промисловість Радянського Союзу чисто фізично не здатна прибутків, достатніх для розвитку економіки країни. Тому в першу чергу правлячій партії потрібно було інвестувати в індустріалізацію розвитку агросектору: за експертними оцінками, одиниця капіталу в сільському господарстві давала у 8 разів більшу зайнятість, аніж у промисловості; якщо промисловість може нарощувати виробництво з темпом 6%, то агровиробництво за рік могло вирости на 15%, за п’ять років – на 52%. Втім, потім нарощені прибутки аграріїв мали б піти на дотування розвитку важкої промисловості, передбачали функціонери радянського Мінфіну. На початку 1926 року з такими пропозиціями погодився очільник радянського уряду Олексій Риков. Тут же одразу взявся опонувати Бухарін, котрий вважав, що для індустріалізації економіки СРСР не потрібно п’ять років вкладати у розвиток АПК, достатньо примусити аграріїв зароблені кошти відкладати на банківські рахунки, а не витрачати одразу після продажу врожаю. Жвавості дискусії додав опублікований на початку 1925 року висновок Центрального статистичного управління СРСР, в якому йшлось, що «сільське господарство під час Громадянської війни зазнало найменших втрат і вимагало найменших зусиль для відновлення попередніх обсягів виробництва». Хоча, насправді, за 1920-1925 роки АПК наростив виробництво до 40% від рівня 1913 року, промисловість – від 15% до 60% від рівня 1913 року. В підсумку, учасники дискусії дійшли згоди, що «індустріалізація» - синонім економічного розвитку, а розвиток виключно одного сектору економіки призведе лише до стагнації народного господарства вцілому.

За всіма обговореннями уважно майбутній стежив генсек Йосип Сталін. Цікаво, що саме Сталін був організатором у 1921 році експорту зерна із окупованої більшовиками України. В підсумку, новий глава СРСР вирішив, що індустріалізувати потрібно як і промисловість, так і аграрне виробництво. Але якщо для розвитку промисловості потрібна була валютна експортна виручка, то для агросектору – лише відповідна підготовка кадрів. У всякому випадку, так вважало радянське керівництво.

Але виявилось, що влада робітників та селян не змогла організувати навчання фахівців для переводу агровиробництва на індустріальний та колективістський лад.

Наголосимо, що ідея утворювати колгоспи саме як осередки індустріального агровиробництва була запозичена у американських агроекспертів Гі Ріджина та Гарольда Уейра, що регулярно приїздили до СРСР. Взагалі, у 1928-1932 роках Радянський Союз щодня відвідувало 15 західних експертів, що мали свої цінні поради, як побудувати соціалізм на наших теренах буквально сьогодні.

Читайте також: Невгамовний реформатор, або як Хрущову не вдалось зробити індустріальним український АПК

Готові експерти за 60 секунд

На думку Сталіна, лише інвестиції у грамотність селян та культуру господарювання на землі могли дати 15% приросту агровиробництва. Сказано-зроблено: у 1926-1927 роках в Україні розгорнули мережу «шкіл культурного хлібороба», в яких за трирічним курсом готували майбутніх дорадників для «одноосібників». На січень 1930 року в таких школах вчилось 7267 юнаків.

Але у тому ж січні 1930 року «школи культурного хлібороба» оголосили «шкідництвом», а слухачів таких курсів перевели у «школи колгоспного учнівства», вчитись на «дорадників» колективізації.

Навчання у «школах колгоспного учнівства» мало відбуватись за прогресивним принципом навчання та виробництва. Учнями мали бути особи, що отримали хоча б семирічну освіту. Але процес зіпсував «класовий підхід»: в процесі набору до «шкіл колгоспного учнівства» освітній ценз знизили до чотирьох класів.

Більш того – готувати майбутніх дорадників колективізації мали за рахунок уже існуючих колгоспів, «плодів» колективізації. На «школи колгоспного учнівства» колгоспи мали відраховувати 1,5% своїх прибутків, але так грошей вистачило, аби набрати на навчання лише 5 тисяч осіб. Тому в 1933 році навчання дорадників колективізації стали фінансувати напряму із держбюджету УРСР, річні затрати сягали 1 мільйона радянських рублів.

Цікаво, що «на папері» більшовики підготувати безліч майбутніх організаторів колективного агровиробництва на короткострокових курсах Укрколгоспцентру: 229 тисяч осіб у 1930 році, 365 тисяч осіб у 1931 році та 303 тисяч осіб у 1932 році. Найбільшу частку відряджених навчатись складали активісти комнезамів: 140 тисяч осіб у 1930 році.

Але мало того, що план з набору кадрів на курси колективізації було виконано лише на 79,6%, так і навчання курсантів відбувалось також лише на папері: викладачі курсів не мали ані стандартизованих програм і підручників, а праця за власною ініціативою не мала сенсу без платні. Відряджені на «колгоспне учніство» не мали належних умов ані для навчання, ані для проживання.

Підготовку технічних кадрів для колективного агровиробництва більшовицька влада провалила свідомо, через власну прихильність «класовому підходу».

Наприклад, керівники Наркомзему УРСР вважали, що трактором може оперувати і звичайний чорноробочий, що знає як завести та зупинити машину. Тому, наприклад, на курсах трактористів у 1928 році переважали особи із початковою освітою – 96,8%. Цікаво, що залежно від регіону, тривалість підготовки на «тракторних» курсах тривала від тижня до 6 місяців; до весни 1930 року 312 курсів підготовки випустило 270 бригадирів та 4,4 тисячі трактористів, а на кінець 1930 року мистецтву бригадира трактористів навчали уже 3,98 тисяч осіб.

Техніків-агрономів планували навчати грунтовніше, на базі професійних чотирирічних шкіл. Формально, вступати до таких навчальних закладів могли усі без винятку, але в процесі навчання дітей «середняків» та «куркулів» виганяли за надуманими приводами. Оскільки частка дітей бідняків  не переважала 20%, більшовики через свій «класовий підхід» не могли хоча б на папері підготувати достатньо фахівців середньої ланки агровиробництва.

Власне, так і вийшло: до 1932 року спеціалістів із тваринництва підготували 69 тисяч при потребі у 120 тисяч, експертів по зерновим культурам – 29 тисяч за потреби у 32 тисячі, експертів по технічним культурам – 10 тисяч при потребі у 19 тисяч. Цікаво, що трактористів підготували 100 тисяч, а бригадирів трактористів – 4,2 тисячі осіб, що було на третину більше від потреби. Спеціалістів із рільництва підготували також на третину більше від необхідного, або ж 16 тисяч осіб. Цікаво, що на папері число підготовлених експертів для колективного агровиробництва сягнуло мільйона, тобто приблизно на 200 тисяч технічних робітників припало 800 тисяч керівників та контролерів.

фото: firstest.io.ua

Наслідки халатності у якості підготовки трактористів були дуже болючими: за 1929-1932 роки від 60% до 20% скоротилась частка парку тракторів, що могли використовуватись у роботі, показник простою виріс від 25% до 65% від усього робочого часу. Цікаво, що при цьому палива витрачали на 38% більше від нормативів.

Але це були дрібниці на тлі хронічних проблем економіки часів «першої п’ятирічки». Наприклад, у квітні 1932 року радянська влада мусила відмовитись від плану експорту зерна з України, натомість – закупити 15,2 тисячі тонн продовольства в Китаї та Ірані, аби уникнути голоду. Більш того –через вимушену відмову від зовнішніх продажів зерна Кремлю довелось скоротити витрати на воєнний бюджет із 7 млрд рублів до 5-6 млрд рублів, бюджет на індустріалізацію урізати на 500-700 млн рублів. Такі цифри, окрім іншого, свідчать про теми інфляції в «Країни Рад»: наприклад, за планом витрати бюджету 1928 року мали складати 1,3 млрд радянських рублів, фактично витратили 1,8 млрд рублів. Із-за системної кризи в сільському господарстві більшовицький режим не міг постачати промисловість потрібною кількістю харчів. Тому за 9 місяців 1932 року через скорочення обсягу продовольчого пайку чисельність робітників вугільних шахт Донбасу впала на 17% або на 70 тис осіб, добовий видобуток вугілля скоротився на 22%.

На цьому тлі Сталін у 1932-1933 роках вирішив «не помічати» голод, що насувається. Фабула «закону про п’ять колосків» від 7 серпня 1932 року передбачала, що селяни крадуть зерно із колгоспних токів, бо «агенти Петлюри», а не тому що голодні. Вождь більшовицької партії 19 лютого 1933 Сталін на Всесоюзному з’їзді ударників-колгоспників заявляв, що продовольчі складнощі виникли лише тому, що колгоспники «не хотіли працювати у громадському секторі».

Тоталітарність знаходить себе у спільності способу мислення. Тому очільник уряду підрадянської України Станіслав Косіор у листах Сталіну писав, що «голод спричинено виключно лінощами селян». Нарком землеробства УРСР О. Одинцов під час поїздки Україною нотував про «звірино-голодуючих людей, у яких нема іншого бажання, окрім єдиного – будь що і за будь-яку ціну з’їсти». Висновок він робив вкрай цинічний: «Зростає свідомість людей, зокрема голодуючих, і злість проти ледарів та злодіїв. Сумлінні колгоспники – за смерть від голоду ледарів та злодіїв». Хоча слід наголосити, що переважно жертвами Голодомору були саме біднота та активісти «комнезамів», що до того успішно розгромили господарства своїх працелюбніших земляків. Містяни у свою чергу охоче вірили пропаганді про «кулаків, що приховують весь хліб», хоч і продуктові полиці були крамниць були майже порожніми. А восени 1933 року-весною 1934 року Україною прокотилась хвиля «громадських слухань», де розбирали справи селян, які начебто мали суттєві запаси харчів, але померли тому, що не бажали ділитись із ближніми хлібом насущним. Організатором таких дійств були місцеві осередки більшовицької партії.

Читайте також: Ноу-агро: економічна просвіта українських селян 100 років тому

Репресивні висновки

Як правило, значна кількість голодних смертей стимулювала західні країни інвестувати у розвиток «аграрної» науки. Так було, наприклад, із Голландією після «голодної зими» 1944-1945 років.

Ефективність агровиробництва після Голодомору більшовики підвищували переважно репресіями. На січневому пленумі ЦК ВКП(б) 1933 року Сталін заявив, що «віднині партія має на себе взяти повністю управління агровиробництвом». Так держава стала визначати не лише посівні площі, але й регламентувала усі підготовчі роботи до польових робіт.  

У тому ж січні 1933 року дію «закону про п’ять колосків» поширили на «шкідників» у колгоспах, до «шкідництва» відносили всі «прояви безгосподарності». Як на практиці застосовувались згадані норми, можемо побачити на прикладі «конярської істерії» 1934 року. Деталізуємо: за 1928-1933 роки загальне виробництво фуражного зерна в СРСР упало від 23 млн тонн до 13 млн тонн, площа посівів кормових трав – від 6,2 млн га до 4,7 млн га, головним чином – через директивне розширення площ під продовольче зерно.

Через скорочення кормової бази упало і кількість коней – основної тяглової сили в агровиробництві. Але про темпи падіння можемо судити лише за непрямими свідченнями – наприклад, у 1933 році навантаження на одного коня в Дніпропетровській області було 31 га, у Приазов’ї – 54 га. Аби утримувати тварин у належному стані, не вистачало ані спеціалістів, ані приміщень: наприклад, у Дніпропетровській області у 1934 році всього працювало 880 тваринників, хоча лише радгоспи потребували 1100 конярів. При цьому 95% приміщень для утримання коней не були конюшнями у класичному розумінні цього слова. Замість інвестицій, більшовицька влада вдалась до репресій, і у 1934 році у підрадянській Україні за «неналежний догляд за кіньми» засудили 12 тисяч осіб. Партійні органи фіксували навіть випадки самогубства головних конюхів колгоспів, через «конярську істерію» в ЗМІ.

Цікаво, що результативність роботи трактористів вирішили підвищувати фінансовими стимулами: із осені 1933 року для робітників машинно-тракторних станцій (МТС) запровадили гарантований мінімум оплати праці, що міг збільшуватись залежно від кількості відпрацьованих годин. Колгоспних комбайнерів також стали включати у штат МТС. Очевидь, більшовики вирішили, що причиною простоїв тракторів та понаднормативних витрат палива є саме крадіжки та відсутність грошових стимулів до праці, а не низький рівень кваліфікації робітників.

Місце масового поховання полеглих від голоду на Харківщині. Архівні фотографії 1933 року, зроблені австрійським інженером Александром Вінерберґером (Alexander Wienerberger), у той час він жив і працював у Харкові. фото: hromadske.ua

Читайте також: Не по своїй волі, або зайвий мільйон українських селян часів НЕПу

Список використаної літератури

Эрлих А. Дискуссии об индустриализации в СССР 1924-1928.

Романець Н. Репресивна політика радянської влади у більшовицькому селі//Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: вип.20, 2011 рік.

Кульчицький С. Колективізація сільського господарства на Донбасі: 1928-1938.

Мандрик Я. Підготовка механізаторів для сільського господарства УСРР в період колективізації////Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: вип.17, 2007 рік.

фото: з відкритих джерел