Заводи в обмін на життя або що стало причиною Голодомору?

Щодо політичних мотивів цієї трагедії написано достатньо. Про економічні – майже нічого. Однак економіка тут має місце. У цьому можна переконатись, зазирнувши у праці відомого дослідника Голодомору Сергія Кульчицького, котрий також детально описав як і період «воєнного комунізму», так і період «нової економічної політики». З тим, як випливає з праць цього історика, аби зрозуміти передумови Голодомору, потрібно зазирнути аж  в часи національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Нагадаємо – тоді радянська влада контролювала значну частину площі сучасної України і мала усі можливості для реалізації своїх першочергових завдань. Зокрема, йдеться про практику вилучення хліба на потреби Червоної Армії, яка стала елементом так званого «військового комунізму». Заодно і започаткувала практику викачування усіх можливих ресурсів з українського села задля першочергового забезпечення населення міст, особового складу силових структур та персоналу органів влади. Історик додає - старт НЕП (тобто нової економічної політики) на території радянської Росії відбувся весною 1921 року, а от на території підрадянської України – лише в листопаді цього ж року. Аби наостанок ще «вигрібти» 10 мільйонів тонн зерна з хлібної України не за ринковими умовами, а завдяки «продрозкладці».

Продрозкладка. Карт. І. Каляскіна. 1986.

Воєнний комунізм. Збиранння врожаю. Фото. 1919.

Ще менш відомим є перший крок радянської влади в уже Українській радянській соціалістичній республіці. І це не старт політики «українізації», а …вирішення проблеми «аграрного перенаселення». Дані про цей аспект нашого минулого досі є актуалізованими лише на сторінках документів Центрального державного архіву вищих органів влади (ЦДАВО), тому про переселення 20х років майже і не говорять.

А варто було б. Наприклад,  у документах згаданого архіву циркулюють одразу два показники – 5 мільйонів «зайвого населення» на підрадянській Україні та показник щільності населення на російському Далекому Сході у 1,87 чол/кілометр квадратний, порівняно з населеністю Кореї у 87 чол/кілометр квадратний.

А ще в цих документах йдеться про спроби деяких селян переїхати навіть в Уругвай – начебто циркулювали чутки, що там дуже чекають переселенців з України. Але водночас радянська влада дуже заповзято переконувала українців виїжджати з насиджених місць в Сибір. А от поляків, які жили біля тодішнього кордону з Польщею, якраз мали переселити на південь України.

Чому такі заходи не залишили значного сліду в історії? Переїхати до Сибіру коштувало значних грошей, яких не мав середньостатистичний селян. Радянська влада теж не мала достатньо коштів, аби фінансувати масштабний переїзд хоча б півмільйона чоловік до Сибіру. (І про це теж свідчать архівні документи).

Бюрократичні проволочки з укладенням нових планів та фінансування документів затягнулись аж до 1928 року, коли у СРСР з приходом нового керівника – Сталіна – з’явились і нові приорітети – розбудова потужної промисловості, у першу чергу – машинобудування (а разом з тим і закупівля новітніх зразків озброєнь).

Як наголошує у своїх працях історик Наталія Тимочко, на  такі заходи потрібні були не просто гроші, а дуже багато грошей, які можна взяти лише в кредит. Хоч Совєцький Союз на той час і був уже дипломатично визнаним, однак кредити більшовикам ніхто давати не поспішав, бо вони відмовились від боргів ще царської Росії (ненадійні партнери, кажучи сучасною мовою). Тому Сталінові нічого не лишалось, окрім як продавати зерно за валюту.

Дослідниця наголошує – до цього часу в СРСР повсюдно діяла практика «ножиць цін», коли зерно з села продавалось за заниженими цінами, а от промислові товари в село – за завищеними. Така практика і не акумулювала необхідного обсягу коштів, оскільки селяни не надто поспішали віддавати свій хліб державі за заниженою вартістю. Однак державі хліб був потрібен задарма, а не задешево. Тому і з’явились у тому ж 1928 році перші колгоспи – прообраз «шаражок», в яких підневільниками були селяни.

Звісно, що підневільність праці аж ніяк не стимулювала до її ефективності. Тому в  документах ЦДАВО доволі часто згадувалось про так зване «шкідництво» у колгоспах. Дійсно, селяни не виходили на роботу в колгоспи, в знак саботажу ламали реманент. Як стверджував російський історик Павєл Полян, з’ява так званого «закону про п’ять колосків» спричинена саме такою тенденцією.

На силові спроби створення колгоспів на українських теренах селяни вчиняли збройні виступи (дослідники говорять  про близько 5000 таких виступів проти радянської влади за 1928-1931 роки).

Масові селянські протести 1930-го року  

10 "рекордсменів". Округи, де виступів було найбільше протягом одного тільки березня 1930 року: Шепетівська округа – 251; Тульчинська округа – 146; Бердичівська – 130; Прилуцька – 107; Шевченківська – 92; Дніпропетровська – 81; Вінницька – 68; Київська – 62; Проскурівська – 61; Білоцерківська – 60

Масові селянські протести 1930-го року 

Зрештою, як свідчать архівні дані,  коли після знаменитої статті «Запаморочення від успіхів», яка вийшла у 1930 році, було дозволено покидати колгоспи, найбільша кількість розпущених колгоспів завдяки такому дозволу припадала саме на Україну.

«Кадри вирішували все», і не тільки в питанні ефективності праці селян. Майже десятиріччя на теренах колишньої Російської імперії не велось землеробство на великих площах. Агрономів, які б знались на таких речах (втім, як і землемірів та інших корисних в сільському господарстві фахівців) на території СРСР не залишилось. Само собою, що комсомольські активісти та біднота не надто знались в питаннях господарювання, тому в колгоспах нормально налагоджена система збору врожаю та приміщення для їх зберігання були рідкістю. А от великі і необліковані втрати врожаю – повсякденністю.

Працівники колгоспу ім. Й. Сталіна в Ново-Шептицькому районі (нині у межах Іванківського) Київської області.

Керівництво в Кремлі мало цікавили такі «тонкощі» ведення сільського господарства, їх цікавив лише вал зібраного зерна, за яке б можна було виручити валюту. Через це, власне,  і почались пошуки «підземних міст з зерном», які начебто рили «куркулі» та вимітання гусячим пером зерняток з комор українських селян. (Вилучали навіть зерно, яке було призначене для посіву).

Оскільки і такі заходи не давали валу зібраного врожаю, з 1931 року почалось занесення на «чорні дошки», блокада завозу промислових та продовольчих товарів. Врожай 1931 року був на 45% меншим від врожаю 1930 року, однак встановлені планові показники збору врожаю були збережені.

Озброєний комсомолець охороняє комору зі збіжжям посівного та страхового фондів сільгоспартілі імені Григорія Петровського, село Вільшани, теперішнього Дергачівського району Харківської області. 1932 р.

Виїзд червоної валки з хлібом. Колгосп «Хвиля пролетарської революції», Харківська область, 1932 рік

Таким чином, до 1932 року українське село прийшло з напівголодними селянами, з дезорганізованим господарством та з дефіцитом посівного матеріалу. Саме з початку весни 1932 року і бере свій початок Голодомор.

Голодні селяни залишають село і йдуть до міста шукати хліб. Харківщина, 1933 р. Фото А. Вінербергера

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 рік

Здавалось би, причиною цієї трагедії є безпрецендентна безгосподарність, відсутність будь-якої рефлексії відносно своїх дій і ніякого злого задуму. Однак радянська влада нічого не зробила, аби хоч якось виправити свої помилки. Не просила для боротьби з голодом міжнародної допомоги у західних країн (хто ж голодуючій країні новітні зразки танків продасть?). Не дозволяла селянам виїхати в місто, аби знайти хоч якусь роботу та хоч якось себе прогодувати. Натомість того ж 1932 року на радянських танкових заводах розпочався випуск танків серії БТ.

Іван Киричевський

фото:  ipress.ua,  history-poltava.org.ua, radiosvoboda.org, krasnews.at.ua, характерництво-спас.укр, wikipedia.org /visuals,