Директор «Меринос-Захід»: Звівши нанівець свою галузь, ми відкриємо дорогу імпорту

На початку червня цього року у селі Залужани Дрогобицького району відкрили нову вівцеферму ТзОВ «Меринос-Захід». Цей проект став першим за декілька років  фактичного «простою» у галузі вівчарства. 

Пане Дмитре, передусім, вітаю вас із відкриттям чергової ферми, що входить до складу господарства «Меринос-Захід». Скільки голів овець плануєте утримувати там?

- Дякую, це частина нашого проекту. Загалом, ми утримуємо 3000 голів овець порід Мериноландшаф, Суффолк та Бергшаф-Тірольська скальна вівця та 130 голів молочних кіз зааненської породи. Четверта наша ферма у селі Залужани Дрогобицького району споруджена нами за моделлю австрійської ферми. Тут утримуємо понад 150 голів овець породи Бергшаф-Тірольська скальна вівця. Уже до кінця року плануємо наростити кількість голів до 700. Намагались зробити максимально комфортні умови  – тварини перебувають на пасовищно-стійловому утриманні, управляючий живе прямо на території підприємства. Крім того, ми побудували готель, у подальшому плануємо активно приймати туристів і проводити дегустації козячих, овечих сирів та іншої продукції.

Скільки, за  вашими підрахунками,  коштує відкрити власну вівцеферму?

- Ціна значно варіюється. Залежить від того, чи будуєте ви з «нуля», чи перебудовуєте стару ферму, чи є біля будівлі поля та пасовища, які можна орендувати. Знаю господарів, які вимушені закуповувати сіно та корм для ферми у інших районах та навіть областях  – тоді вартість утримання овець буде «золотою». Інвестиції великі – приміром, найпростіша ферма на 250 голів обійдеться щонайменше у $300 тис.

Розкажіть, чому почали займатись розведенням овець?

- Вівчарством я почав займатись випадково. Ми з родиною мешкали у Києві, через погану екологію у столиці старший син мав алергію. Спочатку вирішили змінити місце проживання та поїхали до Одеси, потім перебрались на Львівщину, оскільки я родом з цих країв. Купили занедбану ферму у Почаєвичах під Дрогобичем. Вирішили зробити фермерське подвір’я: завести корів, кролів, курей. Оскільки я не мав досвіду у сільському господарстві, вирішив подивитись, як працюють ферми у Європі. Першою я відвідав овечу ферму і зрозумів, що хочу цим займатись. Поступово почав завозити поголів’я з-за кордону.

Читайте також: Директор ТОВ «Цефей-Груп»: Європейці не можуть самостійно задовольнити потребу в органічній продукції

А що зараз взагалі відбувається у галузі вівчарства?

- Галузь вівчарства в Україні відсутня. Хоча за офіційною статистикою існує понад 500 господарств, проте 70% із них просто «мертві». Майже всі вівці знаходяться у господарствах населення. Якщо говорити про крупні ферми, то їх не більше п’яти на всю Україну. За останні  20-25 років у напрямку покращення становища у вівчарстві не було зроблено нічого, усі сили кинуті лише на рослинництво. Ніхто не займався утриманням українських порід, селекцією нових. От і маємо ситуацію, коли всі, хто хочуть серйозно  займатися цим бізнесом вимушені завозити поголів’я з-за кордону.

Чому, на ваш погляд, статистичні дані настільки не відображають реальної картини стану справ?

- Все дуже просто. Три роки тому у нас були державні дотації на розведення кіз та овець. На кожну тварину з бюджету на рік виплачували декілька сотень гривень. Підприємливі «господарі» створювали на папері господарства і поголів’я, начебто, зростало. Зараз офіційно маємо 1,3 млн овець, а у реальності, за моїми спостереженнями, 350-400 тис.  Проблема іще і в тому, що перекупники та трейдери, які купують баранину, свідомо занижують ціну на продукції, чим прямо впливають на знищення  галузі.

Закупівельна ціна на сьогодні щонаменше втричі поступається реальній. Баранина є біржевим товаром і в середньому коштує $5,5 за кілограм, а оптовики із Сирії, Туреччини та Ірану, приїжджаючи в Україну, пропонують ціну 30 грн за кілограм живої ваги і приблизно 60 грн за розділену тушу. Таким чином заробляють на виробникові посередники і це шлях в нікуди. У всьому світі ціна на продукції регулюється державними органами, асоціаціями, а  у нас простіше просто закрити очі і не робити нічого.

Тобто ніякої допомоги зі сторони держави чи профільного Міністерства ваше господарство не отримує?

- Ні, не отримуємо. Активно співпрацюємо із Мінагропродом, надаємо консультації. Я неодноразово мав зустрічі і з профільним міністром, і з його заступниками. Вони розуміють проблему, розуміють потенціал, проте, як то кажуть, «віз і нині там». Ми можемо говорити про потенціал експорту, проте є і внутрішній ринок і потреба у червоному м’ясі з боку  населення України не закрита. М'ясо – це білок, людина без нього не може, а це означає, що звівши нанівець свою галузь, ми відкриємо дорогу імпорту і вже там «спонсоруватимемо» європейців та азіатів, а не внутрішнього виробника.

Читайте також: Увага! Що треба знати, коли вже в Україні зафіксували сибірку

Немає сильного лобіста, який би міг навести лад і «проштовхнути» програми підтримки вівчарства. З іншого боку, вівчарство, на відміну від рослинництва, це довготривалі проекти, результати від яких можна чекати не раніше, як за п’ять-сім років. Тому жоден міністр не бере на себе відповідальність. Зараз вони взагалі всі по року на посаді працюють.

Знаю, що велись розмови щодо збільшення квот по баранині до ЄС та Ірану. Чи зможе їх країна закрити, хоча б у майбутньому?

- Враховуючи сучасний стан справ – ні. Ні по якості, ні по кількості українські виробники, у своїй більшості, не дотягують. До нас нещодавно приїздили німці, їм цікаво розширювати ринки закупівель баранини, а наші статистичні 1,3 млн здавались дуже привабливими. За два тижні мандрівок Україною вони знайшли лише декілька ферм, плюс нашу.  Сказати, що вони були шоковані, не сказати нічого. Така сумна реальність.

Де зараз берете поголів’я, чи маєте власний репродуктор?

- Частково будемо завозити тварин з-за кордону, частково – справляємось власними силами, адже наше підприємство має статус племрепродуктора з розведення овець породи Мериноландшаф. Закупівля поголів’я  – це не виправдані затрати. Коли долар був по 10-11 гривень, це хоч якось було реально. На сьогодні в Європі одна племінна вівця коштує $300, поки доїжджає до України, її ціна зростає більш як вдвічі – окрім витрат на транспортування, є багато  непотрібних офіційних платежів. Проте ми не маємо іншого виходу, треба оновлювати кров. Без цього правильна селекційна робота неможлива.

В Україні ж племінного поголів’я практично нема, тому варіант купувати чи обмінюватись тваринами з іншими фермами неможливий. Було б набагато простіше, аби селекцією займались спеціалізовані вівцерепродуктори, їх на сьогодні в Україні близько 5 штук і держава повинна звернути на них увагу та, зрештою, допомогти.

Читайте також: Чи є перспективи в козиного молока в Україні?

Ви також нещодавно почали утримувати кіз зааненської породи. Розкажіть про цей проект детальніше?

- Так, це у нас експериментальний проект. Поки що вчимося поводитись із ними, проте будемо розширювати потужності і вироблятимемо молоко та молочні продукти. Рентабельним козівництво стає, якщо утримувати 250-1000 голів, але все залежатиме від  земельного питання. Зараз ми маємо у розпорядженні 250 га, вирощуємо злакові та бобові культури для годівлі, сінокоси та пасовища.

У своїх інтерв`ю у пресі ви неодноразово наголошували, що однією із основних проблем для розвитку вашого бізнесу є виділення земель у довгострокову оренду. Чи змінилось щось останнім часом у цьому напрямку?

- Нічого не змінилось. За останні 2,5-3 роки ми не отримали жодної площадки під ведення тваринництва. Механізм виділення землі уже ускладнився, а нам дуже потрібні і поля для вирощування кормів, і зернової групи, під пасовища та сінокоси.

Брати на земельних аукціонах під пасовища землі, які аграрії скуповують під поля, абсурд, тому що земля, на якій вирощуватимуть сіно, має бути дешевшою. Ми просто не витримуємо конкуренції з боку зернових компаній, з їхніми можливостями. Тому підприємства, які займаються тваринництвом та іншими довготривалими інвестиціями у агросектор, мають отримувати певні преференції у виділенні землі.

Які іще проблеми, окрім земельних, є найбільш болючими?

- Це проблема персоналу. Люди, які мають досвід та знання, виїздять працювати за кордон в Польщу, Німеччину, Нідерланди, Данію. Отримують там 2500-3000 євро, а ми такої зарплатні їм забезпечити не можемо.

Скільки людей зараз працює у вашій компанії? Чи вистачає персоналу?

- Шістнадцять. Цього вистачає, набрати було непросто, хоча зарплатня у нас є вищою, ніж середня по регіону.

Як та куди відбувається збут продукції підприємства?

- В основному працюємо із ресторанами, попит там є стабільно високим. А от у торгові мережі не заходимо, немає сенсу, адже купівельна спроможність  пересічного покупця магазинів неупинно падає.

Чи плануєте ви експортувати баранину? Чи надходили до вас пропозиції?

- Так, пропозиції є, і їх багато. До нас зверталися компанії із Австрії, Катару, Туреччини, Саудівської Аравії. Будемо дивитися та уважно обирати партнера, бо маємо зобов’язання і на внутрішньому ринку. Мінімальна товарна партія у ці країни від 20 тонн, і систематично працювати на таких кількостях досить важко. Нещодавно заключили угоду із німцями, будемо  поставляти туди наступного року 2000 голів.

У Європі є великий дефіцит червоного м’яса. Враховуючи логістику та ціну продукції, Прибалтика, Польща та Україна виглядають найбільш привабливими. Розуміючи наш потенціал, європейці розглядають нас, як партнерів по поставці баранини у першу чергу. У них  постійно зростає населення, в основному це вихідці із азійських країн, які хочуть споживати саме червоне м'ясо – телятину та баранину. Якби  такі пріоритети розвитку агросектору булидекілька років тому прописані  у стратегії, то сьогодні Україна була б «на коні».