Майбутнього не буде: українська селекція

Сьогодні з упевненістю можна сказати, що якщо так піде і далі, українська селекція за деякий час буде просто мертвою. Вона тримається на плечах ентузіастів, проте цього зовсім не вистачає –  наших селекціонерів «купують» та «переманюють» іноземні компанії, працювати над новинками фактично нікому.  Коли стверджують про  потенціал та нашу продовольчу безпеку я просто дивуюсь – про що можна говорити, коли  Україна у повному обсязі  не забезпечує себе насінням? Що ми будемо сіяти, якщо іноземні компанії враз заблокують експорт до України?

 За Радянського Союзу  селекційний напрямок успішно розвивався, наші сорти були найкращими та найпродуктивнішими. На сьогодні таких сортів, які б були на постійній основі введені до структури площ, одиниці. Чому? Все просто – ми не цікаві для бізнесу, оскільки він хоче сьогодні вкласти гроші, а вже завтра отримати прибуток. Натомість у селекції можна вкласти гроші і отримати прибуток аж через 10-15 років. Державі також це не цікаво – незважаючи на те, що аграрний сектор давно визнаний драйвером економіки, бюджет на селекцію мізерний. У тій же Бразилії щорічний бюджет провідного інституту селекції складає мінімум $10 млн доларів. А на стоврення одного продуктивного сорту і його випробування може піти від 100 тисяч до мільйона доларів.

Між виробником та селекціонерами у нас в країні також наразі просто прірва, яку успішно заповнюють іноземні компанії-селекціонери. Ще донедавна у нас були непогані сорти кукурудзи, проте зараз 90% у цьому сегменті займають іноземні компанії. Продуктивних сортів пивоварного ячменю взагалі в Україні немає, їх на 100% завозять з-за кордону, а попит у пивоварної промисловості, у країні, де виробляють зараз 200 сортів пива – шалений. Вдається утримувати поки що позиції  сортам пшениці та соняшнику, проте і це не просто. У Австралії та Канаді дуже багато різноманітних сортів та видів озимої пшениці натомість у нас, у Держреєстрі, єдиний клас – червонозерна твердозерна хлібоперкарська, на якій працюють усі селекціонери.Таким чином країна, яка є визнаним світовим експортером зерна, за діючим стандартом не може навіть запропонувати експортерам нормальний асортимент.

Я не маю нічого проти іноземців, тамтешні селекційні компанії роблять гарний продукт, натомість український залишається нікому непотрібним через те, що сорти не є інтегрованими до виробничої практики.  Сортів зроблено багато, проте  але вони майже не відрізняються одне від ного, бо немає технологічної спеціалізації створення сортів. Сорт має бути створений для виробництва певного виду продукції, а не для універсального використання. Приміром сорти, які придатні для переробки для виробництва бісквітної продукції тощо. Фактично, у державі сорти створюються, проте вони не наділені тими виробничими якостями, які насправді потрібні агроному чи власнику господарства чи, у подальшому, переробникам та трейдеру.  

Сьогодні у світі активно використовують технологію Crispr/Cas, яка дозволяє втрутитись у будь-який ген, заглушити його роботу внести інший ген, зробити його спеціальну модифікацію тощо. Натомість ми про це можемо лише мріяти – у нас, у лабораторії,  майже все обладнання 70-тих років і дослідження доводиться робити  майже всліпу, за старими методами.  Із усіх наукових установ більш-менш на плаву залишились лише дві установи – Інститут селекції та генетики рослин у Києві та Інститут рослинництва ім. В. Я. Юр'єва у Харкові.

Після підпорядкування органів сертифікації ціни на реєстрацію нових сортів збільшились у декілька разів і велике питання – чи зможуть державні структури та науковці-селекціонери  реєструвати свої напрацювання, чи працюватимуть «у стіл».  Тому, на мій погляд, потрібна воля держави змінити становище, надати науці «нове дихання». Аби не втратити колишні напрацювання, поки ще селекція у країні існує.