Зерно і море: чому Польща хотіла тамувати земельний голод Бразилією

Нині Польща для наших аграріїв – це взірець вдалих  реформ та розвитку сільського господарства, заснованому на чисельних фермерських господарствах. Саме у Польщі більшість наших співвітчизників шукають кращої долі та вищої платні.

Але 90 років тому Друга Річ Посполита була зразком, як економічні перетворення проводити не потрібно. Замість структурних змін в економіці поляки обмежились земельною реформою, непрямим результатом якої стали етнічні конфлікти всередині держави. Замість виправити хиби економічного розвитку у 1930-х роках Друга Річ Посполита стала шукати жертв для «гібридної війни». Але у вересні 1939 року польська держава не мала жодних внутрішніх ресурсів для опору Німеччині та її вермахту.

Політика землеробів

Після І світової війни аграрії в Польщі переважали у демографічній структурі країни: 14,5 млн селян складало 53% населення. Грамотними були лише 40% жителів села. Для порівняння: найманими робітниками було 28% жителів Польщі, або ж 7,8 млн осіб, містянами – 11% жителів або 3 млн осіб, інтелігенцією – 5% жителів, або ж 1,4 млн осіб.

Через свою чисельність аграрії також домінували у політичному житті, зокрема були засновниками двох найбільших політичних партій міжвоєнної Польщі – «Визволенє» та «Пяст», названої на честь першої аристократичної династії в історії країни. Цікаво, що представники обох політичних сил одночасно хотіли і земельної реформи для всієї Польщі, і збереження польських землеволодінь на Західній Україні.

Аграрне виробництво також домінувало в структурі економіки Другої Речі Посполитої: у сільському господарстві було задіяно майже 64% працездатного населення, у промисловості – 17,2%, у торгівлі – 6,2%, у транспорті – 3,7%.

Дрібні ферми із наділом до 5 га складали 60% всіх агрогосподарств, на їх частку припадало 15% всієї ріллі. Ферми із наділом понад 20 га ріллі складали 3% всіх агрогосподарств, на їх частку припадало 10% всієї ріллі. Поміщики складали лише 0,6% від всього числа аграріїв, зате мали 44,8% всієї ріллі. Всього у І половині 20 сторіччя Польща мала 3,11 млн агрогосподарств (для порівняння: сучасна Польща має 1,4 млн агрогосподарств). П’ята частина всіх масивів ріллі належали державним структурам та церквам. Родючими були лише 6% грунтів, малородючими  - 64% грунтів.

Агрогосподарства були рівномірно розміщені всією територією тогочасної Польщі: на заході країни переважали ферми середнього розміру, на сході – поміщицькі маєтки та дрібні земельні наділи.

Водночас, промислові об’єкти розташовувались точково, в окремих регіонах Польщі: наприклад, 95% всього виробництва текстилю базувалось у Лодзинському округу, 20% всіх електростанцій та виробництво кольорових металів, цинку й олова - у колишній німецькій Верхній Сілезії, борошномельні підприємства – біля Познані.

При цьому роботу підприємств металургії і нафтогазодобувної промисловості, електростанцій і банків на 40-80%, залежно від галузі, забезпечували гроші французького, німецького та американського бізнесу. Для роботи металургії доводилось імпортувати 80% всієї потрібної руди, текстильних фабрик – 90% потрібної бавовни. Чверть всього виробництва металів забезпечували три металургійні компанії, якими володів німецький магнат Фрідріх Фліск.

На роботу контрольованої іноземним капіталом промисловості польський уряд міг вплинути хіба що видачею кредитів. Тому «точкою росту» економіки влада Польщі обрала саме аграрний сектор.

Батьківщина дякує землею

Польський політикум мав два варіанти, як «вирівняти» ситуацію в агросекторі.  Селянські «Пяст» і «Визволенє» і праві партії погоджувались на розподіл поміщицької ріллі між фермерами, польські соціалісти вимагали повну передачу землі у державну власність.

В підсумку, 10 липня 1919 року Законодавчий сейм Польщі схвалив компромісну постанову «Про основи земельної реформи». За текстом документу, щороку держава мала викупати до 200 тисяч га ріллі із наділів німецьких та російських поміщиків, також із зруйнованих війною маєтків польських поміщиків та земельних банків спекулянтів. П’ята частина такої ріллі мали розподілятись для появи нових фермерських господарств, інші 80% для передачі малоземельним або безземельним селянам. Поміщицьке землеволодіння обмежувалось у 180 га ріллі для «старої» Польщі, у 400 га – для завойованих українських або німецьких земель.

Формально, польські законодавці просто відтворили «земельну» практику своїх сусідів. Наприклад, у тому ж 1919 році Чехословаччина у державну власність відібрала мільйон гектарів поміщицької ріллі, ще два мільйони – розподілила на 30 тисяч нових агрогосподарств, ще мільйон – залишила крупним землевласникам. Естонія взагалі роздала всю поміщицьку землю на 50 тисяч хутірських господарств.

Але у свою аграрну реформу парламент Польщі додав ноу-хау в українському стилі – розподіл ріллі поміщиків між селянами мав стартувати після окремої ухвали сейму.

Так депутатам Речі Посполитої дозволили продовжувати свій «земельний мораторій» до безкінечності. Попри це, за 1919–1920 pоки у власність держави без всіляких санкцій Сейму перейшло 576,5 тисяч га ріллі, з якої 50 тисяч га роздали аграріям.

Буквально за рік польський парламент скасував свій «земельний мораторій», через загрозу від більшовицької Росії.

У липні 1920 року війська радянського маршала Міхаїла Тухачєвского збирались штурмувати Варшаву як «ворота» для експорту більшовицької революції в Європу. У той же час польські депутати у столиці поспіхом ухвалили новий закон про земельну реформу. Польським аграріям дозволили мати не більше 45 гектарів на Західній Україні та 23 гектари – в інших частинах Польщі. Держава зобов’язалась 80% своєї ріллі передати безземельним селянам. Наглядати за реформою мали спеціально створені Міністерство земельних реформ та Головне земельне управління.

В грудні 1920 році очільник Польщі Юзеф Пілсудський вніс свої корективи до формату земельної реформи: ветеранам війни з більшовиками почали роздавати ріллю від держави. В історії це отримало назву «польське осадництво». Передбачалось, що ветерана із середньою освітою наділять 20 гектарами ріллі, ветерана із вищою – 45 гектарами ріллі. Якщо протягом п’яти років «осадник» триматиме врожайність на рівні 3-10 центнерів з гектару, держава не вимагатиме викупу за наділ.

Так, за 1922-1925 роки 9 тисяч осадників отримало 151 тис га ріллі на Західній Україні, або ж 18 гектарів на господарство. Переважна більшість українців-мешканців Галичини мали наділ до 5 гектарів ріллі.

Всього за 1921-1925 рік польська держава розподілила між селянами 690 тис га ріллі, або ж 5% від володінь поміщиків. Самі крупні землевласники добровільно продали селянам 472 тисяч га ріллі.

Жатва в Польші, 1938 р. фото: wikipedia

Реформа з третього підходу

Перша половина 1920-х років для Польщі відзначалася економічною нестабільністю. Інфляція «з’їла» зарплати робітників на 53%, що наполовину знизило попит на харчі. Окрім того, девальвація польського злотого посилювала податкове навантаження на аграріїв: земельний податок на один гектар у 1919 році становив 900 грам жита, у 1924 році – уже 8 кілограм. У 1924 році рівень промислового виробництва сягнув 75% від передвоєнного рівня. Але того ж 1924 року Польщу покинуло 400 тисяч трудових мігрантів.

Вирішувати описані економічні проблеми польські законотворці вирішили новим витком земельної реформи. Селянські «Пяст» і «Визволєнє» вимагали обмежити землекористування поміщиків до 60 га ріллі, фракція польських комуністів вимагала обмеження до 30 га ріллі «в одні руки».

В підсумку, польський Сейм дозволив мати поміщикам для вирощування зерна не більше 300 га, картоплі – не більше 350 га, цукрових буряків – 700 га. Окрім того, уряд запустив нову роздачу ріллі польським ветеранам: до 1929 року «осадники» отримали 600 тис га ріллі, з яких 200 тисяч га видали на Західній Україні. Цікаво, що 41% всіх «осадників» оселились на Волині. Фермери із колишніх військових видались посередні: більшість «осадницьких» господарств заборгували кредиторам 458 злотих з кожного гектару. Попри це, за 1922—1934 роки українські селяни змогли викупити у польських осадників лише 18,5 тисяч гектарів землі, хоча свої наділи на Західній Україні покинуло 25 % осадників. Українські націоналісти з ОУН намагались витурити «осадників» підпалом їхніх маєтків. У відповідь польські силовики у 1930 році провели серію «пацифікацій» українських сіл, що в підсумку лише додало популярності українському націоналістичному руху.

Вцілому, старання законотворців не покращили становище в АПК: у наступному 1926 році польські аграрні кооперативи втратили 26% своїх капіталів,у той час як їх українські конкуренти – 12% капіталів. Втім, у найкращому для польської економіки 1929 році агросектор дав 68% від валового національного доходу країни у $95 на одного громадянина. Для порівняння: у тому ж 1929 році США згенерувало $857 національного доходу на одного громадянина.

Всього до 1939 року польська влада розподілила 2, 65 млн га ріллі для появи 734 тисяч нових господарств. Хоча при цьому структура землеволодіння суттєво не змінилась - 28,8% всієї ріллі обробляли 0,5% господарств із земельним банком понад 50 гектарів. Хоч площа ріллі у користуванні дрібних фермерів виросла від 19,6 млн га до 22,5 млн га, «зайвими» у польському селі лишались близько 2 млн осіб. Щоб заробити на життя, безземельні селяни займались бджолярством, збиранням горіхів і  грибів, риболовлею. Щоб мінімізувати витрату грошей, фермери із наділами до 5 гектарів ріллі майже не купували промислові товари, як то аграрні знаряддя чи міндобрива.

Польські фермери не змогли б заробляти переробкою агропродукції, власною чи давальницькою: до 1939 року в Польщі електрифікували лише 1,8% агрогосподарств та лише 3% або ж 1,26 тисяч сіл. В середньому поляк за рік витрачав 113 кВт-год, у той час як середньосвітовий показник складав 207 кВт-год. Цікаво, що за 1913-1938 роки виробництво цукру в Польщі упало на 14%, солі – виросло на 238%.

В підсумку, за 1913-1938 роки Польщу покинуло понад два мільйони осіб, що не знайшли роботи як і в сільському господарстві, так і в промисловості: переробка нафти упала на 53%, виробництво сталі – на 17%, добування бурого вугілля – на 95%, добування газу – на 15%. Недолуга етнічна політика оберталась для Другої Речі Посполитої втратами податкових надходжень до держскарбниці: наприклад, у 1938 році Тернопільщина недоплатила 40% належних податків.

За 20 років державності Польща побудувала 1000 кілометрів нових залізниць: коліями перевозили 97% всіх вантажів та 87% пасажирів. Але такі інвестиції не виправили диспропорцій у розвитку інфраструктури: на заході країни на 100 кілометрів всіх шляхів припадало 11,2 км залізниць та 25 км автодоріг із твердим покриттям, на сході – лише 2,5 км залізниць та 2 км автодоріг.

Втім, провали у економічній царині влада Польщі вирішила компенсувати зовнішньополітичною експансією.

Морська велич ріллі

Оборот товарів через польські порти у 1924-1931 роках виріс від 7,3% до 63,2% в цілому по економіці Польщі. Цей факт дозволив польським шовіністам вважати, що для політичної величі та економічного зростання Польщі потрібен повний контроль добування та перевалки морем всієї потрібної для економіки сировини.

Найчисельніша польська діаспора на початку 1930-х років проживала у бразильській провінції Парана, де 150 тисяч поляків складали 18% всього місцевого населення. Цей факт підказав польському військово-політичному керівництву формат економічної експансії для Другої Речі Посполитої - чисельне розширення польської діаспори в Латинській Америці, оренда ріллі в слаборозвинутих державах, військове захоплення територій закордоном. У першу чергу, такі проекти мали ослабити «аграрне перенаселення» для Другої Речі Посполитої.

Збирати гроші на військовий флот потужністю рівня Британії чи Франції польський уряд у 1936 році доручив Морській колоніальній лізі (МКЛ), до якої входив «Фонд морської оборони». Польські силовики мали у «добровільному» порядку відраховувати частину своєї платні на побудову бойових кораблів. Але за 1936-1939 рік установа зібрала лише 8,2 млн злотих, яких вистачило заплатити Голландії за поставку двох океанських субмарин «Орел» і «Гжель». Хоча МКЛ регулярно розігрівала електорат пропагандистськими «днями колоній» та «тижнями моря», а чисельність організації виросла від 690 тисяч осіб на початок 1938 року до мільйону осіб на 1 вересня 1939 року.

Спочатку польське МЗС сподівалось, що Британія та Франція за «дякую» «поділяться» 9% колишніх володінь Німеччини в Африці. Майбутні польські колонізатори навіть регулярно їздили до Італії, переймати у місцевих фашистів досвід управління захопленою Ефіопією.

В підсумку, Другій Речі Посполитій довелось відкласти колонізаторські плани і почати з економічної експансії. Наприклад, польський уряд зібрався всіх «осадників» Західної України переселити в Болівію. На купівлю 20 тис га ріллі у португальському Мозамбіку поляки планували витратити 15 тисяч британських фунтів стерлінгів, на купівлю  2 млн га землі у Бразилії та побудови залізниці для поляків Парани - $11 млн за тодішнім курсом.

Але в підсумку, Друга Річ Посполита знайшла гроші лише на купівлю 7 тисяч га ріллі для колонії «Морська воля» у Бразилії – $3 тис на переселення однієї сім’ї було обтяжливою для державної скарбниці затратою. Спроби закласти колонії в Ліберії, Болівії, Мадагаскарі та Анголі провалились через протидію місцевих колоніальних адміністрацій. Повернутись до внутрішніх проблем влада Польщі не встигла через початок Другої Світової війни.