Топ-десятка українських магнатів литовсько-польської доби

Найвищий щабель української суспільної піраміди посідала родова знать — шляхта. На верхівці цієї ієрархії були князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена до середини XVII ст.

У тодішньому суспільстві князі посідали особливе становище. Ні багатство, ні вплив, ні високі посади не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Українські князі, як і раніше, уособлювали ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землях Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність вирішувати долю своєї батьківщини на державному рівні — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. В їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом, були свої митниця та військо.

Коли 1569-го року Литва та Польща об’єдналися в союзну державу, чимало українських князів, втративши політичні позиції, спрямували свою енергію на розбудову власних уділів, створюючи на «кресах» велетенські латифундії. Ці маленькі держави давали їм відчуття могутності та усвідомлення своєї влади вдома, в Україні. За короткий час (остання чверть ХVI--початок ХVIІ ст.) саме вони, ці «віце-королі» й «удільні князі нової генерації», як називав їх Михайло Грушевський, стали справжніми правителями України, проти яких і уряд, і король, і сейм були пустопорожніми фетишами. Формування величезних князівських латифундій відбувалося шляхом успадкування, королівських данин, а переважно за рахунок тотальної скупівлі земель у місцевої шляхти за безцінь.

Знаємо, що впродовж XVI ст. в Європі, у зв’язку з відкриттям Америки, різко зросло споживання, і наші землевласники відреагували оперативно. На кінець першої чверті ХVIІ століття були остаточно сформовані велетенські земельні комплекси князів, лише номінально підлеглі державній адміністрації. На території такого маєтку, як, наприклад, Лубенщина Вишневецьких (їй не було рівних не тільки в Польщі, а й у всій тогочасній Європі) була єдина влада і єдине право – князя.

Уявити собі статки князів у розквіті їхньої могутності, у 20--40-і рр. ХVIІ ст., можна на основі подимних тарифів, які свідчать про кількість димів, тобто дворів, підданих феодала.

№ 1. Князі Заславські

 Розквіт багатства та впливовості князів Заславських припав на XVII століття. Заславським – як молодшій гілці Острозьких – автоматично було зарезервовано місце серед так званих «княжат головних», тобто тих, які безперервно займали найвищі щаблі в ієрархії руського суспільства впродовж XV–XVII століть.

Просте порівняння майнового потенціалу цієї магнатської родини, наприклад, у 1529-му та 1629-му роках, вельми промовисто свідчить про стрімкий злет Заславських: у 1529 році рід володів орієнтовно 700 дворами, а століттям пізніше – майже 33 тисячами. Якщо в XV–XVI століттях обсягами своїх володінь Заславські значно поступалися іншим волинським князям -- наприклад, Острозьким, Корецьким, Вишневецьким, то вже у 20-х роках XVII століття не тільки на Волині, а й в усій Речі Посполитій не було родини, багатшої за Заславських.

Одною з головних статей їхніх прибутків була торгівля худобою. Зокрема сторичні джерела згадують про транспортування волів із сіл в околицях Заслава до міста Луків, відповідно до контрактів, уже в 1562-му, 1589-му та 1636-му роках. Окрім місцевих купців, по воли до Заслава приїжджали купці й з інших міст. Загалом укладені в Заславі контракти стосувалися доволі великих стад. У середині XVII ст. практично половина перегнаних до Польщі шляхетських волів належала лише 19 найбільшим експортерам, що володіли розлогими маєтками на південно-східних теренах Речі Посполитої. Одне з чільних місць стало утримував Владислав Домінік Заславський. Загалом із маєтностей Заславських упродовж семи років (із 1647-го до 1654-го), до Корони експортували щонайменше 1316 волів.

Крім того, володіючи величезними маєтками, Заславські неодноразово висилали до Данціга значні партії збіжжя. Так, лише 1637-го року. до цього порту з маєтностей князя Владислава Домініка Заславського вивезли жита на 20 тис. злотих. При цьому клієнти-фактори Заславських разом із товаром заможного сюзерена часто вивозили на продаж і своє зерно. Для цього використовували або власні річкові судна, або вози підданих – селян чи міщан, що не лише довозили збіжжя до пристані, часто досить віддаленої, а й виконували більшість робіт, пов’язаних зі сплавом. Селяни, підлеглі Заславському, були зобов’язані щороку висилати по 100 возів для перевезення збіжжя. Таким чином, уникаючи посередництва купецтва, князі Заславські зменшували собівартість транспортування. В окремих випадках до цього залучалися й люди збоку, головним чином власники кораблів – шипри. Так, у 1600–1630 рр. послугами шипрів із Казімежа Дольного користувалися фактори не лише князів Заславських, а й Корецьких та Острозьких.

Владислав-Домінік Заславський, один з наймогутніших магнатів Речі Посполитої, чому сприяло успадкування ним маєтків згаслого роду князів Острозьких. 

№ 2. Князі Збаразькі

Найбільшими землевласниками Поділля були князі Збаразькі. Кількістю земельних володінь вони поступалися лише родині Заславських. У володіннях Збаразьких випасали худобу на експорт, створювали фільварки, розвивали селітряну промисловість, потрібну для виробництва пороху, тощо. Поряд зі скотарством та у зв’язку з ним розширювались площі під пшеницею, хоча врожайність її залишалася доволі низькою – 5--6 центнерів з гектара. Цей рід нарощував землеволодіння не тільки за рахунок посагів і королівських подарунків-вислуг, а й через розорення слабшої шляхти.

Януш Збаразький.

№ 3. Князі Вишневецькі

Основу багатства Вишневецьких становили їхні земельні володіння. Збільшення маєтностей сприяло зміцненню соціального статусу. Представники цього аристократичного роду знані не тільки як полководці та воєначальники, а й як  умілі адміністратори і колонізатори нових територій, дбайливі господарники.

Початок формування землеволодінь Вишневецьких припадає на першу половину ХV століття – час діяльності родоначальника династії князя Федора Корибутовича Несвіцького. Йому належали волинські й подільські землі, з яких почала формуватися знаменита «Вишневеччина». Географію володінь Вишневецьких у ХVІ столітті чітко видно при розгляді акту поділу маєтності від 5 січня між чотирма доньками Андрія Вишневецького – Ганною, Олександрою, Софією і Гальшкою. Згідно з цим документом родині Вишневецьких належали маєтки у Володимирському, Кременецькому, Луцькому повітах Волинського воєводства, Лідському повіті Віленського воєводства (Литва), Ошмянському, Гродненському, Мінському, Новогрудському, Оршанському повітах у Білорусії – Новогородське, Мінське і Вітебське воєводства. Коли у 1631 році помер останній із родини Збаразьких – князь Єжі, каштелян краківський, землі Збаразьких (Збаражчина, Немирівщина, Бершадщина тощо) перейшли до їхніх найближчих родичів -- Вишневецьких. Пізніше король пожалував Вишневецьким Черкаське староство. Крім пожалувань за службу, князі Вишневецькі примножували маєтки, скуповуючи чи й захоплюючи сусідські землі. Ще один шлях розширення володінь Вишневецьких – колонізація лівобережних земель.

Ярема Вишневецький

№ 4. Князі Корецькі

Нащадки князів Гедиминовичів--Наримунтовичів. Переважна більшість володінь цього роду була зосереджена на сході Середньої Волині навколо Корця, який був родовою колискою Корецьких. Серед них були організатори запорізького козацтва, героїчні й відомі особи, що прославились у боротьбі з турками й татарами. Зокрема, три сини князя Івана - Василь, Лев і Олександр -- ще молодими загинули в 1519 році в кривавій битві з татарами під Сокалем (Львівщина). Самійло Корецький – випускник Лейденського університету. Героїчно проявивши себе в численних битвах із татарами, став улюбленцем і кумиром козаків. Під час російсько-польської війни прорвався до обложеного Кремля і врятував його залогу від голодної смерті.

№ 5. Князі Острозькі

У XV--XVI ст. найпотужнішим волинським родом були князі Острозькі з маєтками в Острозі над річкою Горинь. Вони вели свій родовід від Рюриковичів. Родина дала історії славетних мужів – великого гетьмана литовського Костянтина Острозького, а також його сина, Костянтина-Василя Острозького, українського магната, воєводу київського, маршалка волинського, видатного політичного і культурного діяча, одного з найзаможніших та найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Наприкінці XVI ст. Констянтин-Василь Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої. Острозькі, крім давніх волинських вотчин, володіли 14 містами з прилеглими селами на Київщині, вісьмома — на Брацлавщині, чотирма — в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні доходи князя Острозького дослідники оцінюють у 10 млн. злотих, а суму готівки обчислюють як два річні бюджети Речі Посполитої за мирного часу. Костянтин Острозький мав можливість у найстисліший термін виставити 15—20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр і спадкової шляхти — васалів дому Острозьких, які під час служби князеві мешкали в його володіннях. Промовистим є і той факт, що при княжому дворі постійно перебувало близько 2 тис. шляхетних юнаків-слуг, які відбували тут лицарський вишкіл. Після смерті польського короля Стефана Баторія (1586 р.) Костянтина Острозького вважали одним із претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві відзначав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, а по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну. Єдине, що стояло на заваді, — князь був «русином і вождем схизматиків», тобто українцем і православним.

№ 6. Князі Четвертинські

Князі Четвертинські (або Святополк-Четвертинські) — рід руський, волинський, нащадки турово-пінських князів, що походили від Рюриковичів. Первісні володіння роду лежали на річці Стир на північ від Луцька. Четвертинські володіли великими маєтками в Україні (Волинь, Брацлавщина) й Білорусі. Згодом окремі представники родини перейшли в католицизм, але більшість залишалися православними. Виходець із цього роду Гедеон Четвертинський займав посаду київського митрополита і 1686 р. підпорядкував українську митрополію московському патріархові.

№ 7. Князі Чорторийські

Чималий слід в історії не тільки України, Волині, а й цілої Східної Європи залишив княжий рід українсько-польського походження Чорторийських (у польському написанні  Чарторийських), який 1433-го року одержав титул князів Священної Римської імперії. Після Люблінської унії 1569-го року, яку рід Чарторийських підтримував, вони здобули впливові позиції в польському уряді й розширили свої володіння на Волині й Галичині.

Замикають топ-десятку волинські князі Сангушки, Порицькі і Пронські.

Сангушки – нащадки Сангушка Федоровича, онука великого литовського князя Ольгерда. Переважна більшість їхніх володінь на землях України була зосереджена на північному заході Волині. Рід Порицьких, що виокремився з роду Збаразьких, був нечисленним. Позиції цих князів у першій третині XVI ст. були слабкими. Порицьким належали маєтки на Волині, їх родовим гніздом був Порицьк. Пронські походили з рязанського відгалуження Рюриковичів. Наприкінці 20-х рр. ХV ст. над їхнім уділом встановилося верховенство Литви, але в другій половині століття Рязань перейшла під владу Московського царства. Тоді одна з гілок роду перемістилася на службу до Москви, а друга осіла у Великому князівстві Литовському. Дорога на Волинь була прокладена одруженням у середині 40-х років ХVI ст. київського воєводи Семена Глібовича Пронського з дочкою земського підскарбія Федорою Боговитівною, яка мала тут після батька маєтки. Одним із спадкоємців Федори, яка потім ще двічі виходила заміж, був народжений у першому шлюбі син Олександр. Він і посів вотчину матері на Волині після її смерті. 

Наталка Пахайчук

З архівів журналу "Агрогроші"