Рейдерський оборот, або як працював ринок землі Давньої Візантії

Ослаблена держава не може запускати ринок ріллі. Особливо, коли в країні триває хвиля «аграрного рейдерства», кажуть прихильники подовження «земельного мораторію». Але процеси ринкового обігу землі та «аграрного рейдерства» не пов’язані між собою. Хоча обидва процеси можуть відбуватись одночасно. А спокуса захоплювати ріллю силою завжди виникатиме, поки існуватимуть «аграрні» активи з неналежно оформленим правом власності.

Про це, зокрема, свідчить практика Візантійської імперії. За 11 століть свого існування країна переживала декілька хвиль піднесення та занепаду. З 1210 по 1264 Візантії взагалі не було на світовій карті. Але волею імператора та громадянського суспільства сформувались настільки чіткі правила обігу ріллі, які «зламала» лише загибель Візантії у 1453 році.

Золото і вода полів

Жителі Візантії зразка 10-14 століть знали та поважали право приватної власності на ріллю і всіляко намагались його оберігати офіційним та неписаним правом. Пояснимо - основною формою організації тамтешнього села була землевласницька община, сучасною мовою – сільськогосподарський обслуговуючий кооператив. У роботі такого кооперативу було правило – якщо учасник общини з різних причини покинув свою ріллю, її неодмінно мав орендувати інший учасник общини. Сім’я власника тої ділянки мала отримувати ренту у 40% врожаю, вирощеного орендарем. Право власності на землю монастирів оберігали укази про заборону відчужування ріллі церкви. Щоб уникнути незаконного захоплення відумерлої земельної спадщини, місцеві адміністрації такі ділянки мали спочатку здавати в оренду 30 років підряд, а уже потім продавати аграріям на відкритому аукціоні.

Основною мірою площі у Візантії був модій, або ж 0,34 га. Від права Римської імперії, на початок 10 сторіччя, візантійські аграрії успадкували таку загальну для країни систему оподаткування та нормативну грошову оцінку землі: модій ріллі – гіперперон (золота монета вагою три грами) податку, піщана земля – пів гіперперона за модій, пасовища – третина гіперперона за модій. З часом така система оцінки ускладнилась до чотирьох розрядів лише ріллі. Перший розряд ріллі – три грами золота із п’яти гектарів, другий – три грами золота із семи гектарів, третій – три грами золота із восьми гектарів, за «виснажені польові землі» - три грами золота із 10 гектарів. Така система оподаткування не базувалась на чітких економічних критеріях. Тому селяни мали широкий простір для заниження суми податку до сплати.

У Візантії існував ринок оренди та купівлі землі. Щоправда, історичні джерела не зафіксували якоїсь усередненої ціни у земельних угодах, лише описують одиничні випадки.  Наприклад, у 1077 році 29 господарств на 20 кг золота продали свою ріллю на пагорбі Лаврі Афон.

Монастирі мали право здавати свою ріллю в оренду, наприклад, крупним агровиробникам. Ті облаштовували на полях меліоративні системи, а потім здавали в оренду фермерам такі ділянки за ціною удвічі вищою від стартовою. Повністю грошовою орендна плата стала лише у 14 сторіччі. Доти орендна плата була переважно у натуральній формі, у частці врожаю або ж у частці продукції переробки, наприклад оливкової олії.

Продаж ріллі мав свої обмеження, які відносились до розряду «неписаних правил». Наприклад, купувати ріллю в селі могли лише члени общини, але не прийшлі селяни. Так на селі виник прошарок безземельників селян-«париків», які згодом потрапили у кріпосну залежність від феодалів. Константинопольські імператори вважали за краще своїми указами передавати крупні масиви землі монастирям, аніж допускати ченців до ринкового обігу ріллі.

Штучний характер обмеження на обіг ріллі зберігав для землеволодіння статус політичного інструменту. Наприклад, за часів іконоборства у Візантії зразка 726-843 років, політичним інструментом зокрема була конфіскація ріллі у монастирів та передача ресурсу до знаті, вороже налаштованої до Церкви.

Попри все, хоч тодішні візантійські селяни цінували ріллю як ресурс, але не твердили «земля – це мати». Їхні «аграрні» архетипи були набагато складніші та витонченіші. Наприклад, Церква використовувала образ «вола-молотаря», щоб описати процес очищення від гріха. У той час вітряні та водяні млини були рідкістю, тому для помолу борошна використовували величезні жорна, які обертали запряжені воли. У тодішніх казках часто зустрічався образ чарівного басейну для зрошення полів, який сам себе наповнював. Аграрії Візантії уже користувались меліорацією та зрошенням полів. Як і зараз, систему поливу ріллі вважались hi-tech.

До землі крізь шаблю

Землеустрій Візантії не знав геодезичних координат, земельні масиви фіксував лише приблизний опис площі та географічного розташування. Відтак, імператор дарував своїм феодалам фактично необлікований ресурс. Ті не турбувались про оформлення прав власності на набуте майно. Документи на землю були в порядку лише у Церкви.

Постійні війни Візантії із Сербією, Болгарією та турками-сельджуками у 10-15 сторіччях спустошили значну кількість прифронтових сіл, фактично ліквідували общинне землеволодіння, тому масиви кинутої ріллі нікому було обробляти. Адміністрації сіл більш не могли виконувати припис про 30-річну оренду ріллі за відумерлою спадщиною. Тому, за відсутності повноцінних суб’єктів ринку, земельний обіг перетворився на земельний переділ.

Якщо вірити істориками, візантійське аграрне рейдерство виглядало наступним чином. Замовником злочину був багатий землевласник або ветеран-командир середньої ланки імперського війська, виконавці – звичайні ветерани війн Візантії. Форма рейдерства – захоплення спустілих земель держави або селянських общин. Також атака на діючі аграрні підприємства, із звичайним блокуванням роботи або ж повним розоренням виноградників або полів зернових. Існувало також «інтелектуальне рейдерство», коли чужі поля брали не м’язами, а судовою тяганиною. «Зачіпкою» для злочинців могла бути навіть належно завірені документи на право власності, але написані різними чорнилами. Таке тодішні суди вважали ознакою підробки.

Чи ухвалювали тодішні візантійські імператори «антирейдерські» закони або чи утворювала «антирейдерські аграрні штаби»? Ні. Очевидно, очільники держави розуміли, що корінь рейдерства – не у нормативному регулюванні, а у здатності феодалів відбирати бажане силою. Тому, замість відкривати внутрішній фронт, зброю феодалів повернули на фронт зовнішній. На багатих землевласників та підлеглим їм селянам поклали обов’язок будувати військові об’єкти та постачати ресурси для імперської армії. Натомість, імператор легалізував своїми указами всі земельні самозахоплення феодалів, наче глава держави сам передав ті землі. «Олігархічний консенсус», говорячи сучасною мовою.

Війна із «земельними рейдерами» на прифронтовій території не мала сенсу і тому, що на іншій частині імперії спокійно розвивався ринковий обіг ріллі. Аграрії стали сумлінніше оформлювати документи на право власності на землю, реєстрацію своїх агропідприємств перенесли у крупні міста. Тому, наприклад, найбільшими центрами землеволодіння імперії стали міста Нікосія і Нікея. А потім візантійські агровиробники продавали свою ріллю за тверду валюту, і перейшли на оплату грошима за оренду землі або ж поставки агропродукції.

Але, опора на мечі вчорашніх агрорейдерів не допомогла Візантійській імперї стримати своїх ворогів. І 29 травня 1453 року ця держава остаточно зникла з лиця землі.

Список використаної літератури:

Омельчук Владимир. Направление формирования системы монастырського землевладения в Византийской империи.
Омельчук Володимир. Особливості еволюції правового статусу монастирів у Візантійській імперії.
Каждан П. Аграрные отношения в Византии XIII-XIV вв./Издательство Академии наук СССР, Москва, 1952 год.
Сюзюмов М. О характере и сущности византийской общины по земледельческому закону.