Чорна житниця: що Африка робить аби стати потужним гравцем аграрного ринку

Узбережжя озера Ківу в африканській країні Руанда до 2005 року вважалося непридатним для сільского господарства. Озеро поступово пересихало через зміни клімату та погіршення екологічної ситуації в регіоні. Сама країна була за межею бідності, жоден інвестор не бажав приходити туди, де недавно закінчилася громадянська війна і ніхто не був впевнений, що етнічні конфлікти не почнуться знову. При чому більше 70% населення країни за інформацією ООН в 2004 році знаходилося за межею бідності .

Зараз ситуація разюче змінилася. Більша частина узбережжя озера вкрита полями, на яких вирощують маїс та пшеницю. Аби забезпечити ферми водою збудували спеціальну систему іригації. Загальний розмір інвестицій в сільське господарство Руанди в проміжку від 2006 до 2014 років склав більше $4 млрд., що є значною сумою для такої невеликої країни. Більша частина цих грошей надходила від приватних та державних фондів Китаю. Ця країна за шість останніх років за даними FAO направила в Екваторіальну Африку більше 35% усіх своїх аграрних інвестицій за кордон. Слідом за КНР інші  країни Азії почали будувати в Африці ферми. Головні причини - дешева робоча сила, можливість домовитися з урядами країн за невеликі гроші, гарний клімат і можливість відносно швидко доставити продукцію морем у Китай.  

Руанда. 

АПК долає хвороби

На початку більша частина аграрної продукції країни йшла за кордон в держави Азії, які потребували більше продуктів харчування. За даними FAO, лише третина вирощенних врожаїв залишалися в країни. Тим більше, що інвестори прагнули отримати найбільші прибутки, а отже все вивозилося на міжнародні ринки, адже ціни там лише зростали.

Тепер, коли Азія вже не потребує такої кількості продуктів, африканська їжа починає надходити на внутрішній ринок, тим більше там є люди, які готові заплатити за продукти більше ніж раніше. Бо іноземні інвестиції призвели до поступового зростання економіки регіону і добробуту місцевих жителів. За даними The Economist Intelligence Unit, середні темпи зростання ВВП країн на південь від пустелі Сахари з 2008 року становили 7%. Це був найвищий показник в світі. І більше 40% бюджетів цих країн складало саме сільське господарство. “Іноземні інвестиції зробили перший поштовх для розвитку не лише сільського господарства, але і суспільства “чорної Африки”, - говорить Agravery Вільям Харпер, професор Прінстонського університету. На його думку, рівень бідності в цих країнах упав і тому продукти знайшли попит в прошарку середнього класу, який активно зростає там. Наприклад в Руанді відсоток населення, що живе за межею бідності за останні 7 років упав на 45%. В інших країнах спостерігається майже така ж динаміка. Загалом в Африці людей з середніми прибутками стає все більше.

Крім зростання кількості заможного населення розвиток АПК в Африці дозволив вирішити ще декілька питань, які раніше здавалися нездоланними. По-перше, держави Африки вирішили боротися з небезпечними захворюваннями. І це вже принесло перші результати. За даними ВООЗ, в 2015 році 349 тисяч африканців померли від малярії, що вдвічі менше 764 тисяч в 2000 році. “Осушування боліт під поля та пасовища зробили більше в боротьбі з малярією, ніж уся міжнародна допомога”, - вважає Анна Кларк, керівник факультету “Вирощування рослин” в канадському університеті Гуельф. На її думку, держави також почали інвестувати кошти в охорону здоров‘я після того, як зрозуміли, що епідемії знижують їх прибутки від агросектору.

Схожа ситуація і з війнами. Відколи в 2005 році в “Чорну Африку” почали надходити гроші, там значно поменшало міжетнічних конфліктів. За даними Centre for Systemic Peace, з 1984 року в середньому кількість конфліктів між країнами Екваторіальної Африки впала з 55 до 30 щороку.

Дороги та податки

Перед країнами стоять кілька важливих викликів, які треба вирішити дуже швидко аби почати аграрну революцію і зробити Африку світовим експортером сільськогосподарської продукції.

Від самого початку розвитку агросектору в Екваторіальній Африці перед інвесторами постало питання вивезення продукції. Адже від 60-х років дороги в багатьох країнах майже не ремонтували. Тому вони знаходилися в жахливому стані. За інформацією ООН в 2012 році лише 16% доріг в регіоні відповідали стандартам Європи. Всі інші були розбиті. При чому інвестори з Азії були зацікавлені в тому, аби будувати шляхи до портів чи місць, звідки продукти можна було швидко забрати з країни. Тому не дивно, що, наприклад, в Ефіопії є кілька гарних шляхів до моря з глибини країни, де вирощують каву. Проте до столиці Адис-Абеби нормальних доріг мало, бо місцеві фермери були більше зацікавлені в доставці своїх товарів до портів, а не в великі міста.

Ситуація потроху змінюється і в кількох країнах Африки починається бум дорожнього будівництва. Основні інвестиції тут державні та міжнародних фондів. За даними Союзу Африканських Держав (САД), до 2020 року в регіоні мають побудувати більше 20 тисяч кілометрів нових доріг. І більшість з них будуть вести вже до великих міст. Тому в САД прогнозують, що Африка на південь від Сахари найближчим часом потребуватиме великої кількості будівельних матеріалів.

Другою важливою пересторогою для “зеленої революції” в Африці є високі податки для місцевих фермерів. В середньому в країнах Гвінейської затоки, аграрій який продає продукцію на ринки сусідніх держав, має сплачувати тарифи в розмірі 8,7%. Тоді як продаж за межі континенту призводить до сплати лише 2,5%. Ця ситуація виникла досить давно, коли уряди прагнули отримати більше іноземних інвестицій і готові були не розвивати свої внутрішні ринки. Зараз одразу кілька країн регіону хочуть переглянути цю політику, адже темпи інвестуваня поступово падають, а от обсяги торгівлі між ними лише ростуть.

Новий ринок збуту

Країни на південь від Сахари зараз будуть потребувати багато добрив. І цьому є дві причини. Одна з них тектонічна, адже Африка майже повністю лежить на плиті, яка є залишком древнього континенту Пангея. А отже там за всю історії майже не відбувалося тектонічних процесів — землетрусів та вивержень вулканів. А отже грунт досить бідний на природні добрива, які потрапляли в землю інших континентів. Друга причина в бідності місцеві країн та їхній корумпованості. Адже, за даними Bloomberg лише 11% субсидій, які видавалися фермерам на добрива, доходили до них, більша частина просто зникали. Тому зараз на гектар ріллі в Африці використовують лише 15 кілограмів добрив на рік. Для порівняння в країнах Південно-Східної Азії цей показник складає 127 кг.

Тому в Нігерії, Малі та Беніні вже почали державні програми з закупівлі добрив за кордоном, адже самі країни виробляють їх у невеликих кількостях. Тому в Світовому Банку прогнозують, що там ринок добрив буде швидко зростати і країни, яки прийдуть туди першими, отримають найбільші прибутки. Схожа ситуація і з насінням, проте тут великі селекційні компанії вже почали будувати в регіоні свої центри, і отримувати монопольне право на постачання місцевих фермерів.

Нарешті важливим ринком Африки на південь від Сахари мають стати торгівля тракторами та комбайнами. За підрахунками міністерства сільського господарства ПАР зараз там більше 80% земель обробляються вручну. За останні 40 років парк тракторів в Азії стрімко зростав і досяг позначки в 2,6 млн. машин лише у Китаї до 2008 року. За цей же час Індія наростила у себе кількість сільськогосподарської техніки до 2 млн. одиниць. А усі країни “Чорної Африки” спромоглися накопичити 250 тисяч машин. При чому в 2000 році в них було 270 тисяч, але їхня кількість почала падати, адже старі трактори та комбайни виходять з ладу. І тому зараз там є великий попит на відносно недорогі машини, які можуть дозволити швидше обробляти більше ріллі.

Зростання виробництва аграрної продукції та споживання її на внутрішніх ринках показують, що вже зараз країни Африки мають достатньо коштів для масштабних реформ та закупівель в цьому напрямі. Адже держави регіону явно поставили перед собою завдання провести нову аграрну революцію та нагодувати нарешті власні народи.  

Павло Сивокінь

фото: matchdeck.com,  busiweek.com,  G. Pascal Zachary/ spectrum.ieee.org, africaag.org, Wikimedia Commons