Чи має держава контролювати збереження ґрунтів: досвід ЄС і українські реалії

Перед початком нинішньої сесії парламенту відвідав Німеччину та Чехію, де, окрім іншого, зустрічався і спілкувався з тамтешніми фермерами та власниками агропідприємств.

Усім відомо: вже довгий час і бюджет Євросоюзу, і – додатково – бюджети деяких країн, які входять до ЄС, виплачують фермерам досить значний обсяг коштів у вигляді дотацій. Розмір дотацій обраховується відносно до кількості землі, що перебуває у власності відповідного фермера, і складає, в залежності від країни, від 150 до 500 євро/га.  Увесь цей час не вщухають розмови щодо того, що ці дотації не є вічними, і колись їх все ж таки скасують. Адже загалом це досить великі кошти, які у бюджеті ЄС складають дуже значну статтю видатків.

Аргументи за скасування дотацій зрозумілі – все має вирішувати конкуренція, і вижити мають найбільш ефективні сільськогосподарські виробники. Ідеологи ж продовження існування дотацій говорять про те, що вони не тільки і не стільки є методом економічної підтримки галузі, скільки засобом для існування сільської місцевості як такої. В принципі, ці ж аргументи висловлюються і в українському політикумі при обговоренні державної підтримки АПК.

Але в ході спілкування з чеськими фермерами я дізнався про ще один важливий аспект проблеми. Фінансова підтримка надається тільки за виконання цілої низки умов. Однією з них є обов’язкове застосування ґрунтозахисних технологій при здійсненні сільськогосподарської діяльності. Мають застосовуватись певні види сівозміни, обов’язково проводитись періодичні ґрунтові обстеження тощо.

Цей обов’язок прив’язаний саме до дотацій. І тут є певна філософія. Яку діяльність і як проводити на своїй землі – це справа її власника. Держава може втручатись у цей процес виключно через певні стимули, у тому числі фінансові, якими і є дотації. І одним із суттєвих аргументів проти скасування дотацій є те, що в такому випадку держава втратить важелі контролю за охороною земель.

В Україні ж у владних колах превалює абсолютно протилежна думка. У нас вважається, що охорона земель – функція держави і вона має право адміністративними методами зобов’язати робити це землевласників та землекористувачів. Ми навіть мали подібну практику: протягом декількох років у нас діяла норма, яка зобов’язувала усіх землекористувачів розробляти проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь. Щоправда, довго ця норма не прожила, адже фактично вона була не засобом ефективного державного контролю, а методом здирництва з бізнесу.

Є і третя думка, згідно з якою підтримання родючості ґрунтів – взагалі не є справою держави. Це -проблема власника. Земельна ділянка  – його майно, і саме він більше за всіх зацікавлений у тому, щоб родючість ґрунтів не знижувалась. Але дбайливе ставлення власника до землі може мати місце лише тоді, коли власник свідомо ставиться до використання своєї власності.

В Україні ж власник земель сільськогосподарського призначення здебільшого інертний, адже земля, головним чином, здається в оренду і самотужки не обробляється. Якщо мова йде про земельні паї, то їх власники навіть не завжди знають, де розташована їхня земельна ділянка. Зрозуміло, що власник не слідкує за тим, що посіяно на земельній ділянці, які добрива внесено, а тим більше він не горітиме бажанням проводити за свій кошт ґрунтові обстеження до та після укладення договору оренди. І я не думаю, що після зняття «земельного мораторію» ситуація зміниться кардинальним чином, адже вважав і вважаю, що ще довгі роки оренда залишиться основою господарювання в аграрній сфері.

В принципі, усі перелічені позиції мають право на життя. І яку застосувати при регулюванні земельних відносин в Україні, - потрібно визначатись. Але цю дискусію треба вести. На момент запровадження ринку сільськогосподарських земель в Україні має бути сформована така законодавча база, яка б давала чітку відповідь на питання – яким чином в державі буде забезпечене збереження та відтворення земельних ресурсів? І це питання потребує відповіді!