Сьогоднішнім українцям необхідно стати куркулями

У моїх земляків (і в мене) до сьогодні збереглися яскраві, але неприємні спогади, які неможливо викинути з голови: картопляники з кров’ю. В голодні часи 1933-го року залишки старої гнилої картоплі, де була лише серцевинка, терли на терку і черкали пальцями. Ці картопляники були з кров’ю, але вони рятували життя людей. Завдяки таким малим подвигам батьків виживали діти.

Селяни тоді жили на землі, яку обробляли землю, але не були її власниками, хоча боролись за право володіти нею.

Поділля – від Кам’янця-Подільського до Вінниці – починаючи із 1917 і до 1938 року, пережило тисячі  малих і середніх заворушень в селянському середовищі, які були придушені НКВС, Червоною армією та іншими каральними інститутами радянської влади. Утворилися сотні  поховань і під час розстрілів НКВС, і під час голодомору. І головною причиною протистояння була не чисто ідеологічна або релігійна основа, а право власності на землю і основні засоби для існування.

Чого я про це згадав? Здавалося б, дивно проводити паралелі з сьогоднішньою Україною, коли минуло ледь не сто років з тих подій. Але принципово ми залишилися в тому часі: селяни так само живуть на землі, обробляють її (або не обробляють) і так само не є господарями, не мають права повноцінно розпоряджатися нею, бо - мораторій…

За радянських часів знищували тих, хто був просто інакодумцем, тих, хто був більш освіченим, тих, хто володів землею і знав, як нею обходитися, та створювати думку, альтернативну комуністичній ідеології.

Тисячі господарів, ґазд, куркулів (хоча не досить гарне слово) полягли, захищаючи право на володіння землею, відповідальність за територію і за майбутнє цієї землі. Цілі полки і спецзагони з кулеметами воювали із звичайними селянами, винищуючи їх. А голод на довгі роки залишився історичною травмою для України, причина якої - не кліматичні умови, не світоглядний вибір “Схід чи Захід”. Наріжний камінь - право володіння землею, яка була основою статків української родини.

Тоді вижили ті, хто вмів боротися. Мешканців села, де я народився, називають «жабоїдами». Це негарна назва і недобрий спогад. Але саме завдяки декільком ставкам у селі, де селяни могли брати жаб і «скойок», вижило досить багато людей...

Сьогодні політична та економічна ситуація інші: малі товарні ферми, маленькі одноосібні господарства, які ефективно вирощують ягоди, равликів тощо, приносять непоганий прибуток. Але маємо проблему з ефективним господарюванням. Не вистачає власника, того, хто вболіває не просто за процес, а за результат, хто може примножити багатство не лише однієї людини, а й цілої держави, щоб в подальшому експорт чи то культур, чи то інноваційних рішень створював додану вартість для всієї країни.

Та й звідки візьметься ефективний власник, коли 15 років поспіль дія «тимчасового» мораторію на землю послідовно продовжує радянську традицію боротьби з ним? Понад десятиліття українські фермери не мають права вільно купувати-продавати землю, залишаючись в компанії з Венесуелою, Північною Кореєю або Конго, де  діють аналогічні заборони. Не мають стимулу вкладати кошти в розвиток сільськогосподарських угідь, наприклад, у системи зрошування, адже не відомо, кому ці угіддя належатимуть завтра. Щороку стикаються з фінансовими труднощами із закупкою добрива чи пального, оскільки не мають можливості використовувати землі як заставу і, відповідно, не мають доступу до дешевих кредитів.  

Господар в Україні –  ключова постать, це - той, хто визначав майбутнє території, думав про дороги, мости, клуні, допомагав приймати рішення, виконував повітові та інші обов’язки, це той, на кому трималася земля. І сьогоднішнім українцям необхідно ставати господарями, використати шанс отримати право володіння землею, щоб нарешті ефективно нею розпоряджатися. Вважаю, що лише ефективні та відповідальні власники можуть врятувати Україну і зупинити руйнацію села, сформувати майбутнє, дати країні шанс бути успішною.