Цукрові магнати та меценати: Симиренко, Яхненко, Харитоненко

Родючі українські грунти, на яких гарно ріс цукровий буряк, та популярність цукрової промисловості у 19 столітті призвели до виникнення декількох цукрових імперій. Певно, найвідоміша родина цукрозаводчиків — Терещенки, за ними — Бродські, але крім них на території Наддніпрянщини та Слобожанщини було ще кілька визначних сімей, які займалися не лише виробництвом цукру, а й модернізацією виробництва та меценатством. Без родин, про які редакція Agravery підготувала матеріал, цукрова промисловість України не могла б існувати.

СИМИРЕНКО ТА ЯХНЕНКО

Перший паровий двигун в імперії

Розділяти ці дві родини, розповідаючи про історію цукроваріння в Україні не варто, адже через те, що Федір Симиренко одружився з Анастасією Яхненко (сестрою Михайла, Кіндрата та Степана Яхненків), вони поріднилися. Саме тому партнерство Симиренків та Яхненків не було випадковим чи прорахованим — промисловість це їхня сімейна справа.

До того, як перейти до цукрової промисловості, Федір Симиренко та брати Яхненки взяли в аренду два млини на Черкащині та стали реалізовувати борошно та зерно. Ще до відкриття цукрового заводу акціонери вже були відомими купцями та благодійниками.

З цукром свою компанію пов’язали Симиренки та Яхненки у 1843 році, коли син Федора, Платон Симиренко, переконав батька та дядьків побудувати у селі Ташлик Черкаської області цукрово-рафінадний завод. Окрім звичайного цукру-піску на заводі виготовляли й цукор-рафінад, який тоді був надзвичайно популярним. Через 5 років, усвідомивши успішність цукрового бізнесу, компанія відкрила ще один цукровий завод в Городищі неподалік Млієва. Було побудовано цукрозаводи ще у двох селах на Черкащині - в селі Руська Поляна та Олександрівка.

У самому Млієві Платон Федорович у 1846 році побудував машинобудівний завод, який забезпечував обладнанням цукрові заводи і позбавив українське село необхідності імпортувати машини з-за кордону.

Удосконаленням процесу виготовлення цукру займався син Федора Симиренка Платон. Саме завдяки його діяльності на території Російської імперії відбулася революція цукроваріння: на цукрових заводах вперше почали використовувати парові двигуни. За часів керування підприємствами Платона Федоровича, кількість виготовленої продукції на підприємствах у Млієві перевищувала кількість виготовленої в Києві удвічі.

Не відставав від свого брата й Василь Федорович. Після розпаду компанії «Брати Яхненки та Симиренко» у 1880-х рр, Василь з дружиною придбав занедбану Сидорівську цукороварню і вирішив її відновити. Він встигав і за технологічними показниками прослідкувати, і креслення обладнання переглянути, і машини відремонтувати. Також Василь винайшов декілька нових способів робити цукор.

Не цукром єдиним

Симиренки та Яхненки не лише відомі цукрозаводчики, а й меценати. Під час голоду 1830-го року вони забезпечували борошном приблизно 10 тисяч селян, а під час Російсько-турецької війни надали приміщення для воєнного шпиталю.

Допомагала фірма «Брати Яхненки та Симиренко» й працівникам своїх заводів. Навколо Мліївської фабрики, завдяки її успіху, виникло й невелике місто. Побудоване воно було за рахунок Яхненків та Симиренків. У містечку використовували газове освітлення, яке можна було побачити лише у великих містах, була створена школа з кваліфікованими вчителями та лікарня на 150 ліжок. У місті турбувалися про добробут, здоров’я та культурний розвиток жителів. Майже в кожного містянина був свій будинок з невеликим городом.

Дуже багато грошей Яхненки та Симиренки віддавали на розвиток культури. Особливо Платон та Василь Симиренки. Меценати просили не вказувати їхні імена, тому, коли у 1860 році в «Кобзарі» Тараса Шевченка було надруковано «Коштами Платона Симиренка», Платон був дуже ображений. Василь Федорович пожертвував 600 карбованців на переклад «Іліади» Гомера українською, підтримував фінансово українську друкарню у Швейцарії і таким чином рухав уперед всю українську культуру. Симиренки передавали десяту частину всього прибутку на розвиток української культури та мистецтва, а завдяки їхнім внескам існували такі газети як «Україна» та «Рада», а також журнал «Київська старовина».

ХАРИТОНЕНКО

Монополія на цукор

В історії цукрової промисловості України є місце й для ще однієї родини — Харитоненків. Іван Герасимович та Павло Іванович не лише розвинули цукрову промисловість на українських територіях, а й ініціювали встановлення на неї монополії.

Багатство та визнання не з’явилися в Івана Харитоненка просто так — усе було зароблене важкою працею. Батько Івана Харитоненка був доволі заможним купцем, утім продовжувати родинну справу син не захотів. Перший крок у цукровий бізнес не був вдалим — Харитоненко загрузнув у боргах, орендована ним цукроварня в с. Старому зовсім згоріла. Ця невдача не зломила бажання стати цукрозаводчиком, і вдача усміхнулася Івану Герасимовичу в 1861 році, коли відбулася кріпацька реформа.

Тоді поміщики жваво продавали свою землю, і, скориставшись можливістю, Харитоненко почав її викупляти й засаджувати цукровим буряком. Невдовзі, у 1867 році, у м. Суми був збудований Павлівський рафінадний завод, який на той час входив у п’ятірку найбільших на території України. Пізніше Іван Герасимович матиме вже 6 цукрових заводів, з яких один рафінадний, а ще два — орендуватиме.

Після смерті батька, Павло Іванович продовжив його справу і примножив кількість цукрових заводів — він орендував та володів шістьма цукровими заводами на території Сумської та Чернігівської області.

У 1860-х Іван Харитоненко заснував фірму «Харитоненко та син». Головна контора розташовувалася на вулиці Троїцькій в Сумах, сам Харитоненко жив у будинку неподалік. Загалом фірма мала 279 контор у різних куточках світу — український цукор їли навіть в Китаї, Ірані та Фінляндії. Цукрова продукція Харитоненків отримувала нагороди на всесвітніх виставках у Парижі, Філадельфії та Антверпені.

Новаторством у виробництві цукру стало створення у 1887 р першого в Російській імперії синдиката цукрозаводчиків. Ініціатором та одним з головних членів став саме Іван Герасимович. Синдикат створив монополію на виробництво цукру, охоплюючи 92% усієї продукції. Товар синдикату реалізовувався як на території Російської імперії, так і експортувався. Діяльність синдикату мала позитивні наслідки для цукрової промисловості та вберегла заводи від банкрутства, але всього через 8 років, у 1895 році, вже після смерті Івана Харитоненка, він розпався.

Покровителі міста

Іван Харитоненко був простою, набожною, працьовитою та удачливою людиною. Навіть, маючи десятки тисяч десятин землі. він залишався близьким до народу та допомагав матеріально тим, кому це було необхідно. Таким же виростив і сина Павла. Іван та Павло Харитоненки — основні розбудовувачі міста Суми. Всього за 10−20 років населення міста зросло від 10 до 50 тисяч, а в Суми приїжджали спеціалісти з Німеччини та Австро-Угорщини. На кошти Харитоненка було збудовано кілька церков, дитячий будинок, духовне училище, селянський банк та корпус Харківського університету. Місто Суми розвивалося та розбудовувалося завдяки меценатству родини Харитоненків.

Павло Іванович продовжував розвивати місто та найближчі території і після смерті батька. На кошти Харитоненка-молодшого у Сумах були побудовані шпиталь для бідних, дитяча лікарня св. Зінаїди та Троїцький собор. Також Павло Іванович був попечителем двох училищ, а свою дачу і 1,5 мільйони карбованців він віддав для заснування Кадетського корпусу.

Українські цукрозаводчики 19 століття знали, що якщо вони не інвестують гроші в розвиток міст та українських земель, ніхто інший цього не зробить. Завдяки Терещенкам розбудувався Києв, Харитоненкам — Суми та Харків, Симиренки підтримали розвиток літератури, а всі вони разом зберегли ідентичність України.