Згублені хліби, або як до Голодомору привела криза українського агросектору

Коментарі

0

Інтенсивна підготовка Кремля до майбутньої світової війни загнала український агросектор в кризу, котра привела до Голодомору.

журналіст Agravery.com

Аби залишити напризволяще в Україні декілька десятків мільйонів голодуючих, мало було лише волі декількох осіб з вищого керівництва Радянського Союзу. Для цього була потрібна і мовчазна згода іншої сотні мільйонів жителів країни. У той час як Кремль інтенсивно готувався до нової світової війни.

Аби країна-експортер зерна отримала недорід та нестачу їжі, мало було просто забрати у 1932-33 році все зерно для виконання експортних поставок за валюту. Потрібно було, аби агросектор планомірно занепадав останні 20 років, через недолуге державне регулювання.

Читайте також: Півсотні міністрів, або як керували українським АПК останні 100 років?

Держава йде до комори

На 1913 рік агросектор Російської імперії, агросектор України зокрема мав такі структурні особливості. Лише 10% агрогосподарств були товарними, тобто давали власникам річний прибуток від 1500 тодішніх рублів або 1000 тодішніх доларів США. Середнє споживання хліба на одну особу в Російській імперії було 228,8 кг. В Австро-Угорщині – 220,8 кг на особу, Німеччині – 252,8 кг на особу, Франції – 260,8 кг на особу. У 1913 році в Російській імперії зібрали 96 млн тонн зерна. На власне споживання господарств пішло 74 млн тонн. Середня врожайність пшениці була 8 центнерів з га, жита – 8,4 центнерів з га.

На експорт Росія щороку вивозила 11 млн тонн зерна, що займало понад 90% у загальній структурі агроекспорту. Промислово розвинуті країни Заходу вивозили на експорт переважно борошно, зокрема США – 83% від всього свого агроекспорту.  Найбільше зерна на експорт давали саме губернії Півдня України – 60-80% зібраного врожаю. Яким торгували тодішні зернотрейдерські компанії.

Власні елеватори господарств сумарно давали 100 тисяч тон потужності, елеватори при залізницях – 2,2 млн тонн, припортові елеватори – 4 млн тонн зерна. Тому зерно продавали одразу після збору врожаю, пік перевалки припадав на серпень-листопад. А що не вдавалось продати одразу, вивозили на елеватори чорноморських портів, і потім вже шукали покупців. До половини зерна з портових елеваторів продавали на внутрішній ринок.

Початок Першої світової війни майже повністю зламав структуру агросектору. Окуповані Польща та частина Прибалтики означали втрату одразу 9% посівних площ пшениці та 16% посівних площ картоплі. В армію забирали переважно селян-власників ріллі, або ж наймитів. Чисельність війська виросла з 6,5 млн чол. у 1914 році до 15,07 млн чол. у І половині 1917 року. Для села це означало нестачу робочих рук та простій вільних земельних ділянок.

Вступ Туреччини у війну в серпні 1914 року автоматично закрив зерну з України шлях на експорт. Але для нього знайшовся новий покупець – армія, котра на рік потребувала до 20 млн тон харчів. І котра у 1915 році перейшла до «хлібозаготівель». Навколо кожного з фронтів чи військових округів створювали «хлібозаготівельну округу». Вони формувались з прив’язки певного обсягу зерна на кілометраж фронту. Тому зернотрейдери Волині могли продати хліб лише українській частині Південно-Західного фронту. «Хлібозаготівельні округи» не враховували довоєнні переміщення продукції. Тому трейдери не могли перевезти в сусідній повіт зерно перемолоти на млині.

На військові перевезення виокремили 20% загальноімперської довжини колій та 35% парку вагонів. В розрізі губерній України йшлось про дві третини колій та три чверті парку вагонів виключно для військових. Через низьку пропускну здатність залізниць на станціях були «корки» вже з порожніх вагонів. Військові замовляли для себе понадлімітні вантажні вагони, тому для цивільних перевезень вагонів майже не залишалось.

Так виник дефіцит хліба у крупних промислових містах імперії у 1916 році, та до повні перебої з продажем харчів на початку 1917 року. Громадськість стала вимагати повної державної монополії на «хлібозаготівлі» та торгівлю харчами. Авторитету таким вимогам надавали розрахунки економістів на основі офіційної статистики. Мовляв, врожайність упала не суттєво – всього на 1,5 ц/га. А після втрати Польщі та Прибалтики посівні площі наче не скорочувались. Статистика не враховувала скорочення поголів’я худоби, і ріст споживання хліба селянами. Площу ріллі, що тимчасово опинилась без власників, також ніхто не рахував.

Читайте також: Назад у минуле: які проблеми 100 років тому мали українські аграрії

5 березня 1917 року Тимчасовий уряд запровадив «хлібну монополію». Цю справу «децентралізували» - тобто контролювати державні закупівлі хліба на місцях мали не урядові емісари, а місцеве самоврядування. Котре взялось творчо розвивати ідею «хлібної монополії» держави. Так народилась ідея, що держава має контролювати навіть площі посівів зерна, але при цьому допомагати селянам технологіями та грошима. Подальший розвал військового апарату означав падіння закупівель агропродукці. З чим Тимчасовий уряд нічого зробити не міг. На зміну у листопаді 1917 року прийшли більшовики. Котрі вирішили, що мають регулювати АПК краще від попередників. А відтак – і краще шукати «приховане» зерно у селян.

Така парадигма перекочувала від політекономії «воєнного комунізму» до політекономії НЕПу. У 1923 році було утворене Центральне статистичне управління (ЦСУ) СРСР як самостійний державний орган, котрий зокрема мав формувати статистику по агросектору. Таку статистику формували шляхом перепису 10% «базових» агрогосподарств в кожному повіті. Показники врожайності таких господарств давали як середні по республіці/Союзу, без поправки на будь-які змінні. Такі показники множили на площу ріллі в обробітку, і так рахували очікуваний врожай зерна. При цьому робили поправку, що селяни можуть «приховувати» зерно від органів держнагляду. На 1925 рік прописували 2,6 млн тон «невидимих запасів», 1926 рік – 7 мільйонів тон, 1927 рік – 10 мільйонів тон. Більшу половину таких «запасів» записували на баланс УРСР. Річ в тім, що ЦСУ з 1925 року керував економіст Валеріан Оболенський, прихильник максимального державного втручання в економіку і «малювання» статистики відповідно до вказівок партії та уряду.

Хлібна відповідь Чемберлену

У 1927 році Кремль вів свою «гібридну війну», зокрема фінансував антибританську пропаганду та підтримували комуністичні загони Мао Цзедуна в Китаї. Міністр закордонних справ Невіл Чемберлен закликав більшовицький уряд припинити такі дії. Натомість у березні 1927 року більшовики розгорнули кампанію «Наш отвєт Чємбєрлєну», замішану на передвоєнній істерії. Населення відреагувало відповідно: замість черг у військомати стало в черги за продуктами. Бо не бажало вмирати в ім’я «пролетарської революції». Для Кремля це стало «військовим неврозом», та сигналом, що до майбутньої світової війни треба готуватись сумлінніше.

З того неврозу народилось словосполучення «посівна кампанія», за аналогією «Битви за врожай» Мусоліні. І бажання збільшити план для УРСР із 3,9 млн тонн до 4,2 млн тонн поставок зерна для потреб всього Союзу. «Вибивати» такі показники до підрядянської України у грудні 1927 року прислали партійного HR-а В’ячеслава Молотова. Сталін вважав, що Молотов зможе «організувати» партійні кадри УРСР на «правильний результат». Раз зміг організувати кадрові перестановки в партії так, щоб генсеком став Сталін. Спочатку Молотов викликав ті самі кадри до себе «на килим» в літерному поїзді. Потім поверх голови міністра землеробства УРСР зібрав працівників хлібозаготівельних асоціацій. «Укрхліб» та «Вукооспілка» заявили, що план виконати не вдасться. «Хлібопродукт» запевнив, що план можна перевиконати. Молотов вирішив відштовхуватись саме від такої «експертної оцінки». І заодно заявити адміністрації УРСР, що віднині нема ніякої самостійності у політичному та економічному житті.

У 1927 році на свої 17 копійок в день український робітник у 1927 році міг купити достатньо молока, м’яса і яєць. Російський робітник на свої 16 копійок в день – хіба що цукру, чаю, та хлібобулочних виробів. Такий факт дав змогу економісту Миколі Волобуєву у 1928 році написати статтю, де описав концепцію економічної самостійності України в рамках СРСР та світової економіки. Таку концепцію швидко обізвали «волобуєвщиною». Її автора примусили «покаятись» в пресі. Потім більшовики перейшли до реального сектору економіки, тому у 1928 році обклали непомірними податками підсобні господарства селян. Котрі на 30% покривали потреби робітників УРСР у продуктах взагалі, майже повністю – у м’ясних та молочних продуктах. Таких постачальників вирішили замінити кооперативною торгівлею.

«Куркулів» в рамках Конституції позбавити політичних прав, а робітників УРСР та РСФСР «урівняти» у харчуванні. У 1929 році частка підсобних господарств у харчовому балансі робітників упала до 5%. Але це не означає, що кооперативна торгівля в Україні забрала інші 25%. Це означає, що робітники України стали на 25% їсти менше. Таке грозило неприємними ексцесами у випадку із шахтарями та металургами Донбасу. Так у перерозподілі зерна сформувались пріоритети в дусі Північної Кореї: силовики, жителі крупних міст, експорт за валюту.

Реальні показники вирощеного у 1928 році зерна не співпадали із плановими через погодні умови та описані вище вади збору інформації. Тому показники очікуваного врожаю українському ЦСУ довелось коригувати «на ходу». Логічніше було перейти від перепису 10% до 100% господарств. Але вирішили обчислювати можливі втрати при обмолоті та доставці зерна. В Кремлі стали говорити про ненадійність даних ЦСУ вцілому. А партійні функціонери ділились між собою «схемами», за якими начебто селяни ховали зерно від держави.

Того ж 1928 року з всіх посад виперли російського економіста Ніколая Кондратьєва, автора концепції економічних циклів та прихильника єдності ринкових та адміністративних методів у регулюванні АПК. І того ж 1928 року архіви говорять про неконтрольовану втечу «кулаків» з України від пресингу земляків з «комнезамів». Радянська влада позбавилась людей, які вміли і знали, як правильно господарювати.

Читайте також: Забута генетика: чому Україна немає своїх сортів рослин

Так стали можливим, наприклад, «надраннє засівання». Зерно стали сіяти ще в кінці лютого, в сніг з літаків. Мовляв, щоб насіння отримало довший період вегетації та дало якісніші плоди. На практиці таке зерно ранньою весною змивали талі води, хоч вважалось, що ті площі засіяні, і з них варто очікувати врожай. Або ж «уральський метод хлібозаготівель». Селяни Уралу не змогли поставити «плановий» обсяг поставок зерна державі. Тому більшовики стали забирати силою наявне зерно, без поправок на власне споживання селян та заготовку насінневого матеріалу. «Успішність» такого прикладу надихнула поширити на весь СРСР «уральські хлібозаготівлі». Власне, як і ставлення до селян як до людей найнижчого рангу в Союзі, що не заслуговують цивілізованого ставлення. Сталін говорив, що «право працювати на підсобній ділянці у 0,5 гектар – вже винагорода селянам за роботу в колгоспі». А суди визнавали «куркулями» лише за підставою «куркульської хати», тобто більш-менш придатної до життя.

Втрачена третина

У 1925 році СРСР продав на світовому ринку продала 2 млн тон по 60 рублів/т. У 1930 році продали 4,8 млн тон за 30 рублів/т. у 1932 році – 5,1 млн тон зерна по 18 рублів/т. Більшовики намагались покрити падіння світових цін більшим валом зерна. І це пояснює логіку описаних нижче подій.

Перехід до інтенсивної колективізації наприкінці 1927 року окрім всього іншого означав створення «зернового Газпрому», з ресурсів селянства. На початок 1929 року в той «зерновий Газпром» загнали 5,6% господарств і 3,8% ріллі України. Осінню 1930 року -  62,8% господарств та 70,9 % ріллі. Аби колгоспи створювались швидше, в Україну надіслали 7 тисяч активістів-«двадцятип’ятитисячників», з яких дві третини були металургами. Їхня манера поведінки викликала реакцію селян в дусі «нехристі» та «босота». А також 5 тисяч виступів проти радянської влади у 1928-1931 роках. Йшлось не тільки про масові заворушення з погромами колгоспів, але й про терористичні акти проти «провідників» колективізації на селі.

Описана вище статистика колективізації не означає, що більше третині господарств пощастило не втрапити у «зерновий Газпром». Ті «кулацькі» господарства було ліквідовано, і фактично знято із статистичного обліку. У грудні 1929 року партія наказала перевести 100% худоби селян в колгоспи. У відповідь селяни стали нелегально забивати ту худобу. Так офіційно кількість тяглових коней в колгоспах впала 4,1 млн голів у 1929 році до 3,5 млн голів у 1931 році. Фактично, до третини тогочасного агросектору України було виведено з роботи.

У 1931 році йшлось про втрату 40% врожаю зерна через забур’янення полів. У 1932 році при зборі та вирощуванні було втрачено 3,2 млн тон зерна. Йдеться про тогочасну половину потреб України в хлібі, або ж дві третини зернового експорту СРСР. Який обсяг врожаю Україна реально зібрала у 1932 році, досі не вдалось з’ясувати. Цікаво, що у тому ж році Україна мала «заготовити» для Союзу 1,7 млн тон зерна, з яких на експорт – 200 тисяч тон.

В результаті, як каже історик Станіслав Кульчицький, голод в Україні почався вже 1932 року. Через нестачу хліба з централізованого постачання в містах зняли майже всі категорії населення, що не належали до силовиків, правлячої партії та працівників важливих промислових підприємств. З лютого 1933 року до голодуючих сіл також стали підвозити продукти. Але годували лише тих, що могли працювати на сівби. Непрацездатних не годували. «Цей голод був наслідком економічних перетворень у сільському господарстві, здійснюваних терористичними засобами».  В такий критичний період Кремль не забував нагадувати адміністрації УРСР, що вона фактично не має жодної ролі. Бо Москва керує всім напряму. У кримінальній справі по факту Голодомору 1932-33 років фігурують Йосип Сталін, голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева. Також – керівників Компартії в Україні Станіслава Косіора, Менделя Хатаєвича та голови Раднаркому УРСР Власа Чубаря. При цьому ніхто не згадує такого собі Олександра Одинцова, наркома землеробства УРСР (1932-34 рр.). Все дуже просто – Одинцов не мав фактичного контролю над процесом «хлібозаготівель», і навіть його шеф Чубар був лише виконавцем вказівок кремлівського керівництва.

Той же Кульчицький говорить, що у 1933 році врожай зерна в Україні був 22,7 млн тонн зерна. Близько 7 млн тонн було втрачено при зборі та транспортуванні зерна. 5,07 млн тонн зерна здали для потреб всього Союзу. Для населення України залишилось близько 10 мільйонів тонн зерна. За показником реально зібраного врожаю агросектор дав дві третини товарності дореволюційного агровиробництва. Якщо додати втрачений врожай, товарність дореволюційного агровиробництва наздогнали повністю, резюмує Кульчицький. Нагадаємо, що тої товарності вистачало переважно, аби покрити споживання хліба селянами, з відставанням від європейських показників.  

У 1936 році було зібрано 22,1 млн тон зерна. На потреби Союзу здали 8,7 млн тон зерна. На потреби України залишилось 13,3 млн тон зерна. Втрати при зборі та транспортуванні вдалось мінімізувати до 110 тисяч тон зерна.

Із 1933 року партійне керівництво зробило свої висновки. Від «уральських хлібозаготівель» перейшли до звичайних закупок зерна на потреби держави. Колгоспи не змогли «перескочити» рівень товарності дореволюційного агросектору. Тому «фабрикам» «зернового Газпрому» дозволили займатись вирощуванням риби в ставках, а також садівництвом, бджолярством. Така оптимізація дозволила видати колгоспникам у 1937 році по 2,3 тони хліба як річний підсумок трудоднів.

Читайте також: Заводи в обмін на життя або що стало причиною Голодомору?

Замість післямови, або як трапилось, що світ «не побачив» Голодомор?

У 1932 році кореспондент «Нью-Йорк Таймс» в Москві Волтер Дюранті видав серію своїх матеріалів про «переваги життя при соціалізмі СРСР». Журналіст писав, що «ніякого голоду в Росії нема. Люди просто трохи недоїдають, тому хворіють. А через ті хвороби помирають». «Світова спільнота» таким репортажам вірила. За них Дюранті навіть Пулітцерівську премію отримав.

У 1930-х роках не було прийнято оперувати термінами «транспарентність» та «соціальна відповідальність бізнесу». Але тогочасним магнатам та політикам Заходу було б вкрай неприємно визнати, що купують зерно в країни, де голодують десятки мільйонів жителів. І заодно втратити вигідні контракти за поставку дорогої промислової продукції в обмін на дешеві харчі, в умовах загальносвітової економічної кризи та «Великої депресії» в США.

Голова Союзу українок, письменниця та журналістка Мілена Рудницька добилась, аби питання Голодомору вийшло на рівень Ліги Націй. Але це трапилось лише в червні 1933 року. А реальний інтерес до проблеми Голодомору виявили лише представники націонал-соціалістичної Німеччини. Котрі якраз шукали вигідний інформпривід, аби відволікти увагу світової преси від масових політичних розправ з противниками Гітлера. Німеччині не було жодного резону реально братись за проблему українського Голодомору. Бо так СРСР втрачав потенційних декілька десятків дивізій. А ті, хто вижили, навряд би змогли бути вояками у хорошій фізичній формі. Такий розрахунок себе виправдав. Жителі Західної України згадували, що їх у 1939 році вразили не тільки брутальність червоних комісарів та «пролетарська» поведінка вояків. Але й те, що солдат Червоної армії був набагато худорлявішим від вояка щойно розгромленої армії Польщі.

Читайте також: Маслосоюз: історія кооперативу, що годував Європу маслом та рятував українців під час Другої світової

Список використаних джерел:

1.Барбара Людмила. Мілена Рудницька та її «Правда про Голодомор»./Драгоманіські історичні студії: Київ, 2013 рік.

2.Веселова Олександра. Свідчення очевидців Голодомору 1932-33 рр. в Україні як джерело дослідження його причин та наслідків/Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 19: В 2-х ч. – Ч.2 – К.: Інститут історії України НАН України, 2010.

3.Гриневич Людмила. Хлібофуражні баланси УСРР 1927/28-1928/29 рр.:статистика під тиском і на службі політики. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 21/Відп. Ред С.В. Кульчицький – К.: Інститут історії України НАН України, 2012.

4.Гриневич Людмила. Уповноважені партійці в умовах розгортання надзвичайних заходів в аграрній сфері України узимку-навесні 1928 року/ Там же.

5.Демченко Тамара. Свідчення про Голодомор як джерело вивчення феномену сталінський активістів/Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 19: В 2-х ч. – Ч.2 – К.: Інститут історії України НАН України, 2010.

6. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії Україи. – К. :Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. – 608 с

7.Кондратьев Николай. Рынок хлебов и его регулирование во время     войны и революции.М.: Наука, 1991. — 487 с. 

8.Кульчицький Станіслав. Українське село після Голодомору/ Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 19: В 2-х ч. – Ч.2 – К.: Інститут історії України НАН України, 2010.

9.Мовчан Ольга. Товаропостачання й споживання робітників УСРР у 1920-ті рр./ Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 19: В 2-х ч. – Ч.1 – К.: Інститут історії України НАН України, 2010.

10.Мовчан Ольга. Прибутки робітничих родин УСРР у 1920-ті рр./ Там же.

фото: з відкритих джерел


Реклама

Реклама

Реклама
Реклама
Реклама