Ноу-агро: економічна просвіта українських селян 100 років тому

Коментарі

0

Уже на початку 20 сторіччя на Західній Україні була потужна система економічної освіти селян. Що з історичного досвіду можуть використати наші аграрії, аби готувати собі заміну ще зі шкільної лави?

журналіст Agravery.com

Однією з основних проблем АПК вважають нестачу якісних кадрів. Аграрії хочуть, щоб працівники могли працювати за новітніми технологіями. Тому самі зайнялись «аграрним» навчанням молоді. Цікаво, що аграріям та організаторам аграрних кооперативів Західної України вдалось розгорнути масштабну систему просвіти селян ще наприкінці 19 сторіччя.

Читайте також: "У неписемного колос, у писемного два": як аграріїв змушували вчитися

Просвіта як пігулка від еміграції

Селяни Західної України стали окремим прошарком лише 1848 року. Тоді скасували панщину та розпаювали ріллю. 2,46 млн га роздали між 2,68 тис шляхтичів-поляків. 3,07 млн га поділили між 375 тис селян Галичини. Половина з них отримала не більше 5 га ріллі, третина – не більше 1,12 га. За 50 років українці змогли докупити у шляхи лише 38 тис га ріллі, поляки – 237 тис га.  Виробництво у підавстрійській Україні цукру, м’яса, спирту і пива обкладалось високими непрямими податками, які могли сплатити лише місцеві магнати. Тому для українських селян лишалось тільки рослинництво. У Галичині вирощували переважно овес, Північній Буковині – кукурудзу. Така нехитра структура господарства обернулась банкрутствами селян української Галичини. 1873 року продали «з молотка» 614 агрогосподарств. До 1894 року – майже 50 тисяч. Місцева промисловість потребувала лише 5% із 6 млн населення української Галичини.

Тому еміграція до Канади та Латинської Америки здавалась виходом для селянства. Дослідники говорять, що одинокими сім’ями чи невеликими групами українці Галичини почали мігрувати до Нового Світу ще у 1870-80х роках.

Але тогочасна політична еліта української Галичини вважала, що українці можуть мати добробут та майбутнє і на своїх етнічних територіях. Для цього «народовці» брати Володимир та Осип Барвінські написали концепцію «органічної праці». Суть – для побудови держави українці мають створити своє громадянське суспільство, на базі мережі освітніх закладів чи кооперативів.

Читайте також: Потом і кров`ю, або як розвивалась українська аграрна кооперація сторіччя назад?

Адвокат Кость Левицький взявся координувати розвиток аграрних кооперативів в українській Галичині. У той час кооперація не лише об’єднувала селян для спільної господарської діяльності, але гуртувала за етнічною чи політичною ознакою. Саме з такої мотивації свої окремі кредитні та аграрні кооперативи в Галичині створювали поляки, євреї, та навіть «москвофіли» - прихильники Росії серед місцевих українців.

 Кость Левицький. фото: photo-lviv.in.ua

В регіоні вже була працювала мережа «Просвіти», де старанно прищеплювали ідентичність українця селянам, що себе називали «руськими» та відчували безправними. З подачі Левицького у 1891 році «Просвіта» стала займатись і економічною просвітою. Тим більш, що ідеї «господарського виховання» тоді буквально носились у повітрі.   

Наприкінці 19 сторіччя в Галичині було прийнято буквально у кожному селі кожної неділі проводити віча. На таких заходах українська інтелігенція обговорювала із селянами більшою мірою політичні події. А от «Каменяр» Іван Франко говорив про несправедливу систему податків для Галичини, і що українцям варто економити власноруч зароблені гроші і вкладати їх у кредитну кооперацію, щоб так отримати свій вплив на політичне життя краю.

Можливо, викладачі читалень «Просвіти» з радістю говорили своїм вихованцям про фінансову грамотність. Але в «господарських» лекціях доводилось говорити про речі примітивніші –для чого землю потрібно удобрювати гноєм, і які переваги дає рання оранка ріллі при трипільній системі обробітку. Господарства поміщиків використовували добрива та ранню оранку ще з 2 пол. 19 сторіччя, тому змогли підняти врожайність мінімум на 30%. А от селянам перейти на такі новації «заважала» потреба випасати худобу на толоці. В  Англії ще з 18 сторіччя було популярне «норфольське чотирипілля», в рамках якого практикували ранню оранку поля. До сівозміни входили просапні культури, ярові зернові, конюшина та озимі зернові. А перехід на таку систему англійським фермерам дав одразу 50% росту врожайності, або до 15 центнерів з га.

Ефективність роботи «просвітян» знижувала «бразильська гарячка» 1895-1899 років. Агентура італійських судноплавних компаній розповідала селянам, що уряд Бразилії дуже чекає мігрантів з України, тому кожен отримає по 50 га ріллі та 10 років «податкових канікул». Правдою була лише перша частина попереднього речення. Але на ту «гарячку» піддалось більше 15 тисяч чоловік, яким вже було нецікаво про новітні агротехнології та ощадливість до грошей.

Попри все, на кінець 1908 року «Просвіта» опікувалась більш ніж 200 кооперативами, з яких 30 – аграрних, 168 – кредитних. Безпосередньо члени організації створили 15 кооперативів, одним з яких був той самий «Маслосоюз» (тоді – «Молочарський союз»), заснований у 1907 році.  

До початку 20 сторіччя «Просвіта» мала своєрідну монополію на розвиток кооперації серед селян української Галичини. Але 1904 року з’явилось об’єднання Ревізійний союз Українських Кооператив. Головою РСУК став той же Кость Левицький.

У 1891 році Папа Римський Лев ХІІІ видав енцикліку Rerum novarum, в якій йшлось про необхідність кооперації між окремими особами та суспільними групами.  У 1904 році такі тези озвучив митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький у проповіді «О квестії соціальній». Тоді ж священники Тома і Юліан Дуткевичі зареєстрували товариство «Сільський господар», яке бралось захищати інтереси галицьких селян та вчити їх ефективному господарству та кооперації. Для цього у 1910-12 рр. провели 91 курс з ветеринарії та агрономії, та 3 тис. доповідей «на різні господарські теми», які прослухали понад 60 тисяч селян.

На початку 20 сторіччя Левицького та братів Барвінських відсунули від розвитку українських кооперативів  як прихильників співпраці українців з поляками та австро-угорською адміністрацією. Але кооперація серед селян розвивалась незалежно від того, хто очолював процес. І незалежно від темпів еміграції населення – у 1890-1910 роках Західну Україну залишило 9% населення, або майже 600 тис осіб.

Про результативність роботи «батьків кооперації» говорять такі показники. У 1912 році «Сільський господар» мав 296 учасників і власного майна на 166,7 тис австрійських крон. У 1911 році членами «Маслосоюзу» було 75 кооперативів із збору молока, які переробили 6,2 млн літрів молока на 250,4 тон масла. На 1912 рік членами РСУК було 557 аграрних та кредитних кооперативів. Їхнє майно коштувало 6,3 млн крон, оборот – 20 млн крон. Дані про кількість учасників кооперативів, їх віковий та майновий ценз не збереглись. Всього у 1912 році українцям Галичини належало 1,063 кооперативів всіх видів. Для порівняння – в регіоні поляки мали лише 334 кооперативи, євреї – 600 кооперативів. Великі обороти не означали, що агровиробництво стало технологічнішим. У 1913 році селяни Галичини вносили лише 4 кг добрив на гектар, селяни підросійської Польщі – 35 кг на гектар. Але до початку І світової війни та національно-визвольних змагань українці отримали достатній організаційний та фінансовий ресурс, щоб боротись за власну державність на Західній Україні.

Читайте також: Назад у минуле: які проблеми 100 років тому мали українські аграрії

Жінки мріють про кооперацію

РУСК після національно-визвольних змагань 1917-21 рр. зберіг статус координаційного центру української кооперації. У 1923 році учасниками організації було 834 кооперативи, які об’єднували 232 тис. селян. Малоземелля і далі лишалось стимулом до кооперації -  94,9% українських селян мали лише 41% ріллі в Західній Україні.

Польський закон від 1920 року ніяк не обмежував роботу українських кооперативів. Але РУСК стало не вистачати людей. Багато організаторів та аграрних експертів не дожили до кінця польсько-української війни. Наприклад, міністра земельних справ ЗУНР Михайла Мартинця та організатора «Маслосоюзу» священника Остапа Ніжанковського влітку 1919 року розстріляли польські жандарми.

Кадровий голод вдалось закрити завдяки безробітній інтелігенції. У 1923 році польська влада почала ліквідацію «непольської» системи освіти. Тому буквально через рік українських шкіл залилось лише 600 замість 2 тис., закрили всі вчительські семінарії.

Держапарат регулярно «чистили» від неблагонадійних службовців-українців. Так за 20 років польської окупації українські аграрні кооперативи отримали поповнення у 20 тисяч людей з вищою освітою, яких потрібно було «підучити» специфіці агросектору. Для цього РУСК та «Сільський господар» вибрали формат курсів на базі уже існуючих офісів кооперативів. Попри «кустарність», таке навчання виявилось результативним. У кризовому 1926 році польські кооперативи втратили 26% своїх капіталів, українські – вдвічі менше.

Тому на початку 1930-х років керівництво РУСК змогло перейти до простішої форми навчання учасників кооперативів – профільні ЗМІ. У 1934 році у Львові з’явився журнал «Кооперативна родина». Головним редактором був публіцист Євген Храпливий. Завданням журналу була пропаганда кооперації, під що «підтягувалися» зміст та форма текстів видання.  Наприклад, в журналі публікували вірші, які закликали селян об’єднуватись в кооперативи. Як приклад для наслідування описували кооперативи Китаю, Британії та Данії. При цьому докладно описували роль жінок в організації української агрокооперації. До такої рубрики часто подавала дописи Ірина Домбчевська, прозвана «другою сеньйоркою кооперативних пропагандисток».

З часом в журналі з’явилась рубрика про політичні події у світі, яка мала сприяти розширенню світогляду читачів. У 1939 році журнал мав 60 тис. підписників.

На 1937 рік учасниками РУСКу було 3194 кооперативи, членами яких були 581 тис чол, або 11% українського населення Польщі. Для порівняння – найманими працівниками було 650 тис чоловік, половина яких була зайнята в АПК.  Українська агрокооперація стала вагомим політичним фактором для польської окупаційної адміністрації. У 1938 році поляки погрожували конфіскацією майна учасникам РУСК за підтримку Карпатської України.

На початку 1939 року плани змінились -  із 2,5 млн злотих держдопомоги на меліорацію ріллі 30% мали отримати українські кооперативи.

Але на такі плани вже не вистачило грошей. У травні 1939 році Тернопільщина недоплатила у польську держскарбницю 40%  податків – українські селяни були впевнені, що найближчий час Польща розвалиться. Буквально у вересні їх надії виправдались.

Читайте також: Як земельне питання «поховало» незалежну Україну у 1941 році

Список використаної літератури:

Витанович Ілля. Історія українського кооперативного руху: Нью-Йорк, 1964.

Пинда Любов. Українські господарсько-кооперативні часописи Галичини 1920-1930-х років/ Вісник Львівського ун-ту. Серія книгозн. бібліот. та інф. технол. 2015. Вип. 10. С. 198–213.

Економічна історія України : Історико-економічне дослідження : в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії України. – К. :Ніка-Центр, 2011. – Т. 1. – 696 с.

Теж саме. – Т. 2. – 608 с.

Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949-52. — 1230 с., Розділ XVII. Народне господарство, П. 3. Сільське господарство, ст. 1040 – 1064.

 



Поділитись

 

Стежте за головними новинами агробізнесу в Україні та світі на Agravery.com , на сторінці Facebook , у Telegram або підпишіться на нашу розсилку, відправивши лист з темою "Розсилка" на [email protected] .

 

Реклама

Реклама

Реклама
Реклама