Реклама

Забута генетика: чому Україна немає своїх сортів рослин

Коментарі

0

«Чорні дірки» у вітчизняному сортотворенні можна виявити з огляду на засилля зарубіжних сортів на українських полях і в садах. Витоки цього сягають 1930-х років, коли науковці зазнали переслідувань і репресій. Плоди невігластва в науці радянських часів ми пожинаємо досі.

 

Серед більшовиків було дуже мало людей із системною освітою. Коли знадобилося філософське осмислення нових наукових результатів, марксизм-ленінізм у сталінському виконанні продемонстрував цілковиту безпорадність. Кібернетику оголосили буржуазною лженаукою, яка хоче перетворити людину на автомат. Заодно дісталося й теоретичній електротехніці. Жертвою боротьби за «передову науку» стали навіть астрономія й астрофізика. І все ж такого розгрому, що стався в біології, технічні й фізичні науки уникли. Найбільше постраждала генетика, яку назвали «прислужницею імперіалізму». В результаті, коли настав час реабілітації цих наук, наше суспільство було відкинуте у своєму розвитку мінімум на півстоліття.

 

Українці були одними з першопрохідців генетики

Українська генетика була в авангарді світових відкриттів цієї молодої науки, що виникла на стику хімії та біології. Наші вчені зробили низку видатних відкриттів, які визнали всі провідні наукові установи світу. Старт для наукових досліджень дало створення Української академії наук у 1918 році з ініціативи гетьмана України Павла Скоропадського. Під дахом академії об’єднали перші біологічні  заклади – Ботанічний  та Акліматизаційний сади. 1919-го організували Зоологічний музей, який заклав основу майбутнього Інституту зоології НАН України – провідного центру з генетичних досліджень у першій половині ХХ ст.

 

Микола Кащенко (1855-1935) започаткував в Україні селекцію лікарських рослин.

 

 

 

 


 

Сергій Навашин (1857-1930) заснував в Україні та Росії цитогенетику. Йому належить відкриття світового рівня – подвійного запліднення в рослин.

 

 

 


 

Григорій Левітський (1878-1943) видав перший у світі посібник із цитогенетики, який сприяв подальшому розвиткові генетики в Україні. Завдяки йому українська школа з досліджень морфології хромосом стала всесвітньо відомою, отримавши назву класичної.

 

 


 

Андрій Сапєгін (1883-1946) уперше застосував селекцію на науковій основі і розглядав її як прикладну генетику. В Одеському університеті він одним із перших у колишній Російській імперії почав читати курс генетики, видав посібник із генетики й цитогенетики. Його унікальні сорти пшониці – Кооператорка, Земка, Степнячка – впродовж багатьох десятиріч культивували не лише в Україні, а й за її межами.

 


 

Іван Шмальгаузен (1884-1963) виступив зі знаменитою теорією стабілізуючого добору.

 

 

 

 


 

Василь Юр’єв (1879-1962) – один із фундаторів селекційної науки в Україні. Під його керівництвом вивели багато цінних високоврожайних сортів озимої і ярої пшениці, жита, ячменю, проса, кукурудзи. На визнання наукових заслуг академіка його іменем назвали премію НАН України, яку з 1965 р. щодва роки присуджують за найвищі досягнення у галузі генетики й селекції.

 


 

Провідну роль у цій плеяді відіграв Микола Вавилов. Він установив закон спадкової мінливості організмів, обґрунтував учення про імунітет рослин, про центри походження культурних рослин, збереження генофондів. Справжнє значення цих відкриттів стало очевидним лише останнім часом. Якби не його трагічна доля, то бути б йому Нобелівським лауреатом. На отримання премії його неодноразово висували закордонні колеги, але радянський уряд згоди не давав.

В Україні у 1927-1928 рр. уперше застосували рентгенівське випромінювання для експериментальних мутацій у сільськогосподарських рослин. Окремі з них виявилися дуже цінними для селекції. Українські вчені вели масштабні дослідження мутагенної дії різних хімічних речовин. В Україні у 1938-1939 рр. вперше у світі виявили мутагенну дію ДНК. Але вже наприкінці 30-х років в СРСР настали важкі для генетики часи, коли почалися переслідування генетиків і селекціонерів.

 

Невігласи при владі

Дедалі очільніші посади в керівництві біологічною наукою посідає Трохим Лисенко (1898-1976). Генетиків цькували як ворогів радянського ладу. Сам Лисенко, працюючи в галузі агробіології, користувався псевдонауковими методами, організував політичне переслідування наукових опонентів. «Лисенківщина» призвела до значних втрат у вітчизняній біології, передовсім у генетиці.

 

Т. Д. Лисенко виступає у Кремлі на нараді передовиків урожайності по зерну, трактористів і машиністів молотилок з керівниками партії та уряду (29 грудня 1935 р.). Ззаду (зліва направо) — С. Косіор, А. Мікоян, А. Андрєєв та Й. Сталін.

 

У 1939 році в Москві Лисенко провів нараду з генетики й селекції, яка започаткувала тотальне переслідування прихильників класичної генетики та боротьбу проти «менделізму–вейсманізму–морганізму». За допомогою терору Лисенко став монополістом у керівництві біологічною наукою. Він висунув концепцію спадковості, мінливості та видоутворення, яку назвав «мічурінським ученням». Суть її полягала в тому, що види перетворюються з одного на другий стрибком: із пшениці – жито, із вівса — вівсюг, із граба — ліщина, зозуля стрибком виникає з яєць то дроздів, то мухоловок. Лисенко казав, що гени – це вигадка генетиків: адже їх ніхто не бачив.

Для того, щоб переконати Лисенка, що хромосоми й інші генетичні елементи — не вигадка, вчені запросили його до лабораторії цитогенетики Інституту генетики АН СРСР. Мовляв, зазирніть, шановний, у мікроскоп — і ви самі все побачите. Лисенко при спробі скористатися оптичним приладом продемонстрував таке, з чого стало зрозуміло: цей учений ніколи не мав справи з мікроскопом. «Народний академік», а в найближчому майбутньому «генералісимус» усієї сільськогосподарської науки СРСР дивився в окуляр, наче в криницю, навіть не нахиляючись. Він не розумів наукових аргументів, академічного стилю, не розумів нормальної наукової мови.

Генетиків, які цитували у своїх працях закордонних учених, звинувачували в низькопоклонстві перед іноземщиною; закони Менделя презирливо означували “гороховими законами”. Прихильники Лисенка знущалися з робіт на дрозофілі (звичайна плодова муха, на якій вчені частенько “тестують” свої припущення); вони казали, що, мовляв, працювати треба на коровах і вівцях, а робота на дрозофілі – це витрата народних грошей і шкідництво. Що стосується генетики людини, то прихильники Лисенка стверджували, що громадяни соціалістичної країни не можуть мати спадкових хвороб, а розмови про гени людини – це основа расизму і фашизму.

Друга світова війна на якийсь час призупинила переслідування генетиків. Але після її закінчення переслідування відновилися з іще більшою силою.

Біологів, які виступали проти Лисенка, масово звільняли з роботи, найноровистіших відправляли в табори та східні райони країни. Унікальні колекції рослин, зібрані Вавиловим та його співробітниками, частково знищили, частково вони загинули самі. Навіть будинок фундатора генетики Грегора Менделя в Чехії стерли з лиця землі... Арештували, замордували в таборах або розстріляли знаних біологів. 1940-го арештували Миколу Вавилова. 1943-го року він помер у Саратовській в’язниці від голоду та виснаження.

 

Партійний контроль над усіма галузями науки набирав гротескних форм. Керівники країни і галузі визнали, що тематика більшості досліджень відірвана від потреб сільського господарства («багато уваги приділяється вивченню мохів, лишайників і спорових рослин») і вимагали докорінно її змінити. Зокрема у справи вчених постійно втручався Микита Хрущов. Він то висміював у своїх виступах «відірвану від життя» тематику (наприклад дослідження дрозофіли), то вимагав забезпечити вирощування в Україні «потрібних» рослин з інших кліматичних зон (горезвісні кампанії з упровадження коксагизу чи промислового вирощування бавовнику).

 

Доба лисенківщини

Остаточного розгрому генетика зазнала в серпні 1948 р. на недоброї пам’яті сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ), яка стала тріумфом лисенківщини, так званої народної агро­біології.

 У доповіді Лисенка «Про стан справ у біологічній науці», яку схвалив Сталін, генетику представили як науку ідеалістичну, далеку від потреб й інтересів держави та народу, шкідливу для суспільства. Спроби видатних учених виступити на її захист успіху не мали. Після цієї сесії влада радикально реорганізувала академічні відділення біологічних наук, ліквідувала генетичні лабораторії, закрила кафедри генетики у вищих навчальних закладах, звільнила з роботи багатьох генетиків. Також змінили програми з біології у навчальних закладах вищої та середньої школи: прибрали курси “Генетика з основами селекції”, “Динаміка розвитку організму”, “Вступ до біології”, “Дарвінізм”, “Генетика розведення сільськогос­подарських тварин”. 


Спираючись на думку тодішнього міністра вищої освіти СРСР Кафтанова («Які можуть бути спадкові хвороби в передовому соціалістичному суспільстві?»), припинили всі дослідження зі спадкових захворювань людини. . Лише впродовж двох місяців після серпневої сесії ВАСГНІЛ у вишах СРСР з роботи звільнили 115 осіб, зокрема 10 деканів, 65 завідуючих кафедрами, 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів. Чистка зачепила також працівників академічних інститутів, дослідних станцій і лабораторій та інших наукових закладів, де вивчали проблеми біології. З осені 1948-го року припинили викладати генетику, почали спалювати книжки, щорічні чистки бібліотек стали звичною справою. Генетика як наука пішла в підпілля. Настали часи реакційного догматизму, які відкинули її на узбіччя світового прогресу.

Період стагнації тривав до 1964-го року,  коли  на   жовтневому  Пленумі  ЦККПРС генетику  «реабілітували». Згодом генетика в СРСР відродилася як наука. Відновили її викладання в Московському, Ленінградському, Томському та інших університетах, відкрили дослідні інститути генетичного напрямку. В 1970-х роках офіційно визнали хибність тверджень Лисенка. Проте надолужити втрачений час було неможливо.

Тож нічого дивуватися, що через 65 років після серпневої сесії ВАСГНІЛ у нас досі немає жодної власної трансгенної тварини чи сорту рослин.

Наталка ПАХАЙЧУК

З архівів журналу "Агрогроші"


Додаток

Зі спогадів П.Шкварникова: «У ці роки в Одеському НДІ генетики й селекції серед співробітників був майбутній руйнівник генетики, фанатичний і неосвічений Трохим Денисович Лисенко. Він вразив мене своєю примітивністю. Ми працювали в різних лабораторіях. Хоча, звісно, бувало, що обмінювалися думками, сперечалися... Лисенко трудився над так званим методом мокрого пророщування озимих і перетворення їх на ярові. Нічого принципово нового тут не було. Пророщуванням користувалися ще наші прадіди. Але Лисенко, з його впертістю й авантюризмом, зумів подати свій товар так, що ним зацікавився академік Вавилов. Згодом цей чоловік стане для Миколи Івановича ворогом номер один. Але тоді, до тридцятих років, великодушний, чарівний, добрий Вавилов йому навіть допомагав.

Якщо Лисенко і відрізнявся чимось від інших, то передусім лукавством, невіглаством, неосвіченістю. Зате він умів плазувати перед можновладцями й нехтувати всім, що йшло від «загниваючого капіталізму». Син хлібороба з Полтавщини, він після закінчення Київського сільськогосподарського інституту працював на дослідній станції в Гянджі (Азербайджан). Приїхавши у відпустку до батьків, Трохим Денисович дізнався: 1933-го батько, щоб урятувати хоча б трішки зерна від реквізицій, заховав лантух пшениці під снігом. Посіяна навесні, вона виколосилася й дала хороший урожай. Син намотав на вус почуте. Так народилася теорія фазового розвитку рослин — спосіб перетворення озимих пшениць, який згодом широко використовуватимуть послідовники мічурінського вчення». 



Поділитись

 

Стежте за головними новинами агробізнесу в Україні та світі на Agravery.com , на сторінці Facebook , у Telegram або підпишіться на нашу розсилку, відправивши лист з темою "Розсилка" на [email protected] .

 

Реклама

Реклама

Реклама
Реклама