Чому державі вигідніше відмовитись від регулювання цін

Ми вже, напевно, звикли жити в зарегульованому світі. Ціни, тарифи, майже всі дії - під пильним оком держави. Проте, чи дійсно це є настільки необхідним, що й досі ми не можемо позбутись пережитків минулого?

Державне регулювання цін – останній аргумент з боку держави, коли вирішити ту чи іншу проблему ринковими методами не вдається. Втім, як правило, це не допомагає. Причин, з яких треба припинити цінове регулювання та, як наслідок, ліквідувати Державну інспекцію України з контролю за цінами є багато. Причому як на рівні виробників, так і на рівні споживачів та держави.

Цінове регулювання призводить до ряду негативних наслідків як для виробників, так і для споживачів. Не сприяє цей механізм і розвиткові економіки держави. Чим небезперчий державний контроль за цінами та чому цей механізм необхідно переглянути?

Удар по виробниках

Цінове регулювання часто негативно позначається на інвестиційній привабливості компанії-виробника того товару, ціна на який регулюється. Інвестиції, зазвичай, не йдуть у сектори, де є цінове регулювання та де нема зиску від інвестицій. В свою чергу це перешкоджає модернізації виробництва та обмежує зростання сектору. У якості прикладу наведу хлібокекарську галузь. Встановлення граничної рентабельності виробництва соціально важливих сортів хлібобулочних виробів, наприклад, на рівні 3% не дає можливості залучити інвестиції в таке виробництво (по депозитах у банку платять набагато вищі відсотки). Як результат, – абсолютна більшість українських хлібокомбінатів працюють на фізично та морально застарілому, абсолютно неефективному обладнанні (включаючи енергетичну неефективність), що гальмує розвиток цієї галузі та інших суміжних сфер (наприклад, сферу енергозберігаючих технологій та обладнання).

Цінове регулювання - значна перешкода зростанню сектора. Встановлення граничних цін (на певному середньому рівні) дає змогу неефективним підприємствам (із вищою собівартістю виробництва) залишатись в бізнесі та продовжувати практику неефективного господарювання. Держава власноруч підтримує неефективне виробництво, уповільнює перехід на нові технології, уповільнює зростання всього сектору в якому встановлює граничні ціни та, відповідно, уповільнює зростання економіки. Наприклад, встановлення мінімальної ціни на молоко припустимо на рівні 4 грн./л дає змогу отримати надприбутки великим агрохолдингам із собівартістю виробництва значно меншою за 4 грн./л. Водночас, менш ефективні виробники, які також мають собівартість меншу від 4 грн./л, – продовжують отримувати прибутки та залишаються в секторі, замість того, аби здійснити модернізацію та перейти до більш ефективного господарювання або взагалі вийти із бізнесу.

Позначається ціновий механізм, впроваджений в Україні, і на заробітках виробників. Тобто, маємо значну перешкоду розвитку ланцюжків доданої вартості та зменшення «глибини переробки сировини всередині країни». Контроль цін безпосередньо втручається в господарські стосунки між постачальниками сировини та переробниками. Фіксація закупівельних цін на сировину значно вище від її собівартості (наприклад, для допомоги с/г виробникам) автоматично підвищує собівартість виробництва переробника цієї сировини, що, фактично, підриває конкурентоспроможність вітчизняного виробника. Знову ж таки – візьмемо за приклад молочний сегмент агровиробництва. Встановлення мінімальних цін на молоко автоматично підвищує собівартість молокопродуктів (сирів, масла, йогуртів тощо) та ЗНИЖУЄ конкурентоспроможність українських молокозаводів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Має місце спотворення конкуренції внаслідок існування перелічених вище факторів. Тобто штучно створюється ситуація, коли у тому чи іншому секторі економіки залишається не багато суб’єктів господарювання, що бажають займатися бізнесом, пов'язаним із товарами, ціни на які регулюються. Замість вільної конкуренції відповідний сектор опиняється на межі монополізації.

Клондайк для споживачів

Виробничі складнощі на фоні встановлення цін державою не можуть не позначатись на споживачах. Зокрема, мова йде про соціальні аспекти державої пітримки та власне підтримку тих верств населення, що її потребують. 

Неефективна підтримка незаможних верств населення - ще один наслідок впроваждення цінового регулювання на рівні держави. Контроль споживчих цін зазвичай підтримує як бідних так і заможних, які взагалі не потребують такої підтримки. Зокрема, наприклад, контроль рентабельності виробництва соціальних сортів хліба підтримує як бідних пенсіонерів так і заможних громадян; такі самі наслідки має контроль та обмеження цін у сфері ЖКХ і т.д.

Необхідність здійснення контролю над споживчими цінами зазвичай виправдовується необхідністю захисту/допомоги бідним верствам населення. Проте саме бідні верстви населення отримують найменшу вигоду від цього. Більш заможні верстви населення мають вищу купівельну спроможність та, зазвичай, споживають більше відповідного продукту (порівняно з менш заможними верствами). Тому комбінація вищої купівельної спроможності та більших об’ємів споживання дає від контролю держави над цінами більшу вигоду більш заможним верствам населення. Безумовно, бачимо приклад соціальної несправедливості. Аби проілюструвати цю позицію, повернемося до ринку хлібу. «Дешевий хліб» (як то фуражне зерно в тваринництві, або хліб у домогосподарстві) використовуються на годівлю в тваринництві. Оскільки споживання тваринницької продукції зростає із рівнем доходів населення, то виходить так, що більш заможні верстви населення споживають більше «дешевого хліба» (через тваринництво) ніж менш заможні, а відтак більш заможні отримують більше вигод. В той же час, більш ефективним способом підтримки бідних верств населення є їхня адресна підтримка.

Державне харакірі

Обидві ринкові категорії - і споживачі, і виробники, напевно, могли б жити краще без державного втручання за цінами та за умови вільного ціноутворення. Безумовно, зарегульованість відображається й на самій державі: бюджеті, обсягах роботи тощо.  Візьмемо, наприклад, тверждення, що держрегулювання цін створює додаткове навантаження на державний бюджет. За ринкового регулювання цін (наприклад, підтримка мінімальних та максимальних цін) потрібно робити значні ринкові інтервенції із метою регулювання попиту та пропозиції на ринку певних об’єктів регулювання. Для цього потрібно виділяти державні кошти відповідному «державному агенту» для проведення таких інтервенцій. В умовах значного дефіциту державного бюджету така політика є додатковим дестабілізуючим чинником для державних фінансів та негативно впливає на макроекономічну ситуацію в країні. Більше того, український досвід діяльності відповідного “державного агенту” свідчить лише про неефективне витрачання коштів платників податків.

Поясню: основною функцією “державного агенту” в Украіні є стабілізація цін на ринку через інтервенційні операції. Але через брак коштів, такі інтервенції абсолютно не впливали на ціноутворення, а лише призводили до безрезультатного, неефективного використання й так вкрай обмежених бюджетних коштів.

Більше того, механізм регулювання цін часто суперечить нормам міжнародного законодавтсва. Зокрема, мова йде про невідповідність правилам СОТ. Для країн-членів СОТ адміністративний контроль над цінами підлягає безпосередньому або опосередкованому обмеженню.

Суперечить українська практика й досвіду та існуючій практиці країн ЄС та США. ЄС активно використовував практику ринкового контролю цін через ринкові інтервенції на цілий ряд агропродукції протягом 40 років минулого століття (з 50-х до 90-х). Така політика мала в основному негативні наслідки, як то зменшення конкурентоспроможності сільського господарства країн ЄС, «гори» зіпсованої продукції в інтервенційних фондах, десятки млрд євро державних коштів на функціонування інтервенційного фонду, зростання споживчих цін, невдоволення громадянського суспільства. Врешті-решт це призвело до реформування аграрної політики ЄС та переходу до більш ринково орієнтованої моделі державного регулювання. 

Мегаконтролери без ефекту

Окремої уваги заслуговує факт дублювання Державною інспекцією України з контролю за цінами (та, до речі, очолюваною мною Службою, яка частково виконуватиме функції ціновоі інспекції), функцій інших органів державної влади. Зокрема, в Україні існує цілий ряд інших органів влади, що мають або мали аналогічні повноваження із контролю за цінами (наприклад, Антимонопольний комітет України, колишні  Державна лікарська служба України, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг та ін.), а також повноваження із моніторингу та збору інформації про ціни (наприклад, Державна служба статистики України). Деякі із таких органів мають у своєму розпорядженні набагато більш потужний «інструментарій» із отримання необхідної інформації про ціни, її аналізу та впливу на поведінку суб’єктів господарювання у порівнянні із тим «інструментарієм», яким наділена Державна інспекція України з контролю за цінами або нова Служба з питань безпечності харчової продукції та захисту споживачів (мова йде про той же Антимонопольний комітет). За таких обставин, немає жодної потреби в існуванні в Україні дублюючих один одного органів влади, які виконують ідентичні функції з моніторингу, аналізу та контролю за цінами. Більше того, таке дублювання функцій заборонене статтею 3 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», оскільки вона визначає, що дублювання повноважень органів державного нагляду (контролю) є неприпустимим.

Отже, з перелічених вище фактів висновок випливає однозначний: державний контроль за цінами в умовах ринкової економіки призводить до значних негативних наслідків (знищення конкуренції, обмеження інвестицій, обмеження зростання економіки, гальмування розвитку технологій та модернізації виробництв, неефективного та невиправданого бюджетного фінансування широких верств населення (включаючи заможних), а також цілого ряду інших).

За таких обставин було б доціьно відмовитися від ідеї передачі (повної чи часткової) повноважень Державної інспекції України з контролю за цінами до будь-яких інших органів влади, та ліквідувати орган, діяльність якого спрямована на створення та підтримку існування зазначених вище негативних наслідків.

Сергій Глущенко,

голова Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів

фото: transkarpatia.net