Китай VS ДПЗКУ: чи зможе корпорація стягнути борг з китайського партнера?

Згідно рішення Господарського суду міста Києва у справі № 910/6148/15 від 18.01.2016 (далі – Рішення) на користь «Державної продовольчо-зернової корпорації України» стягнуто із компанії  Sonders Trading K/S Co., Limited (Гонконг) 6 920 855,50 доларів США заборгованості за кукурудзу, що була поставлена держкомпанією у січні 2014 року.

Рішення є цікавим з юридичної точки зору. Перш за все, як вбачається із Рішення, основний договір купівлі-продажу було укладено держкомпанією із Neslot Limited і він містив арбітражне застереження, згідно якого спори підлягали вирішенню у МКАС при Торгово-промисловій палаті України. Однак, в подальшому, була укладена додаткова угода до договору, якою обов’язки з оплати за поставлений товар перейшли до компанії Sonders Trading. Обґрунтовуючи можливість звернення до господарського суду, позивач наполягав на тому, що арбітражне застереження не поширюється на Sonders Trading, а тому спір не може бути передано до арбітражу. Незважаючи на те, що така позиція лишається дискусійною з точки зору теорії і практики міжнародного арбітражу, суд погодився із нею.

В подальшому, Позивач обґрунтовуючи територіальну підсудність спору саме Господарському суду м. Києва, посилався на п. 7 ч. 1 ст. 76 ЗУ «Про міжнародне приватне право», яка надає право судам України приймати до свого провадження справи з іноземним елементом якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України. Оскільки додаткова угода якою платником було визначено Sonders Trading була укладена у Києві, то Позивач наполягав на підсудності справи саме Господарському суду м. Києва, з чим останній погодився.

На даний момент актуальним лишається фактичне виконання рішення боржником-нерезидентом. З точки зору теорії, визнання та виконання рішень українських судів на території Китаю можливе на підставі Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, який ратифіковано 05.02.1993 року (надалі – Договір).

Так, згідно статті 17 Договору, держави зобов’язані визнавати і виконувати на своїй території судові рішення винесені на території іншої держави. Для початку процедури визнання і виконання судового рішення, держкомпанія повинна подати відповідне клопотання до Господарському суду м. Києва, який в подальшому пересилає його до відповідного суду в Китаї. Отримавши клопотання, відповідний суд в Китаї вивчає судове рішення на предмет відповідності його вимогам Договору, однак, при цьому, не може перевіряти його по суті справи.

Зважаючи на те, що згідно Рішення, відповідач участі у судових засіданнях не брав, письмових пояснень не надавав, а направлені на його адресу ухвали суду повернулися із відміткою про вибуття відповідача з його адреси, то існує певний ризик відмови у виконанні рішення на території Китаю. Зокрема, згідно ст. 21 Договору, у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, серед іншого, і у випадку якщо стороні, яка не взяла участі в процесі, не було вручено повідомлення про виклик до суду.

Проте, з практичної точки зору, зважаючи на той факт, що боржник за місцем реєстрації на даний момент не знаходиться, перспективи фактичного стягнення заборгованості на підставі Рішення видаються примарними навіть якщо воно й буде успішно визнане на території Китаю.