Реклама

«Криголами» й «піджуйки» всеукраїнського масштабу

Коментарі

0

програмний менеджер інформаційної кампанії «Я -Громада!»

Чому й після п’яти  років децентралізаційна  реформа у деяких регіонах продовжує пробуксовувати

 

Можливість розпоряджатися землею робить громади реально незалежними, відкриває шлях до відкриття нових напрямків бізнесу. Для Півдня України з його розвиненим аграрним сектором – від вирощування зернових, до фруктово-овочевих кластерів та виноробства - це життєво важливе. Отримуючи право власності на землю поза межами населених пунктів громади здобувають нові шанси для розвитку. Щоб навчити, як скористатися ними якнайкраще, протягом травня-липня Всеукраїнська інформаційна кампанія #ягромада «Я – громада!», що організована спільними зусиллями Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та Програми «U-LEAD з Європою», проведе низку публічних заходів у 39 населених пунктів у різних областях України. На меті інформувати населення про реформу децентралізації та її аспекти, зокрема, у сфері освіти та охорони здоров'я, підвищити обізнаність громадськості щодо її сутності, продемонструвавши найкращі практики вже існуючих об'єднаних територіальних громад (ОТГ), а також заохотити громадян стати агентами змін. 

Проект Всеукраїнської інформаційної компанії «Я - Громада»  тривав два місяці. У травні-липні 2019 року команда проекту подолала українськими дорогами 15 тисяч кілометрів. Ми побували у 39 населених пунктах України, часом розташованих один від одного на відстані понад 1600 км. Як, наприклад, Батьово на Закарпатті і Мілове  на Луганщині. 

У всіх відвіданих нами селищах та невеличких містах, користуючись двома інструментами – публічними дискусіями та облаштуванням «Містечка децентралізації», ми, розповідаючи про переваги децентралізації,  ставили за мету стимулювати створення добровільних об’єднаних територіальних громад (ОТГ).  

Учасники проекту переконані, що досить непрості зусилля протягом цих двох шалених за графіком поїздок не були  марними. Після нашого приїзду десь вже створені ініціативні групи для реалізації задуму про утворення  ОТГ, а десь близькі до цього. Люди з місць телефонують експертам проекту «Я - Громада» та просять консультацій, запрошують до себе на круглі столи для детальнішої розмови тощо.

У моніторингу сайту  від 10 липня цього року щодо стану проведення реформи зазначено: останнім часом заворушилися ті райони, які щодо активності утворення ОТГ були  практично «мертвими». До речі, таких районів в Україні, де децентралізаційний кінь ще й не валявся, нараховується понад 90. 

Проект «Я - Громада» дав можливість глибше зрозуміти, або підтвердити раніше сформовані  спостереження, чому після п’ятирічки проведення реформи регіонів, де ніби й ось-ось, ніби крок-другий лишився, але проходить рік за роком, а створення громади  ніяк не реалізовується, ще вдосталь. 

Від початку – мінорний камертон

Треба для початку заглянути на лінію старту реформи. Користуючись військовою термінологією, артилерійська підготовка (інформаційне «бомбардування», що передує активному початку операції) на рівні держави була не досить активною. А подекуди старт реформи і взагалі мав мінорний початок. Для прикладу візьмемо  Броварський районі на Київщині. У березні чи квітні 2015 року була ініційована кількагодинна нарада у великому залі РДА за участю в тім числі і сільських голів. Цікаво, що у залі, котрий належить владним інститутам району, за участю перших осіб району запрошений експерт розкритикував децентралізаційну реформу – ні, не розкритикував, а розбив її в пух і прах. І фактично – за мовчазної згоди тих же перших керівників. Аргументи "критика": реформа не підготовлена, не вчасна, відсутність належної для цього законодавчої бази (і це, особливо на той час,  справді відповідало дійсності) тощо.

Власне, та нарада, мов камертон, налаштувала чимало сільських голів на нейтральне – мінімум  нейтральне, ставлення до реформи. Мовляв, не треба поспішати, не варто проявляти активність, якось пересидимо, проскочимо між краплями дощу, залишившись сухими. І багато хто діє за таким алгоритмом й до сьогодні. Тим паче, вище керівництво, зокрема районного рівня, не спонукає до іншого. 

Важливіші не відремонтовані дороги, а зміна психології

Команда «Я-Громада» у Краснопіллі на Миколаївщині мала честь познайомитися і з задоволенням послухати Володимира Панича, голову Коблівської ОТГ. До сусідів він приїхав на реальних прикладах своєї громади говорити про переваги її утворення. Здавалось, а навіщо йому, керівнику курортного регіону, котрий апріорі не може ходити серед бідних, зайвий головний біль – громада? Та ні, він одразу вловив неабиякі переваги та потужніші перспективи.

Важливо, що окрім змін матеріального характеру, Володимир звернув увагу на зміні психології - як активу утвореної громади, зокрема, депутатів, так і простих членів.  На його думку, поступово формується новий тип громади – люди починають відчувати, що вони стають справжніми господарями на своїй землі, коли й від їхнього слова щось залежить, коли  депутати до підготовки та ухвалення рішень на сесіях селищної ради підходять набагато відповідальніше, скрупульозно рахують, куди ж спрямувати кожну копійку, зароблену громадою.

Цього раніше не було. Приходили, пасивно піднімали руки на сесії, а  іноді й просто байдуже. Тому саме ось воно і є важливішим – зміна людської психології, ніж відремонтовані  дорога чи ФАП, наголосив Володимир Панич.

У Гайвороні на Кіровоградщині цікаво й переконливо говорив про переваги господарювання в умовах  створеної громади також і очільник Помічнянської міської ОТГ Микола Антошик: "Можна шкодувати лише про те, що ми на боротьбу за утворення громади витратили зайві два роки. Таким чином  не доотримали 150 мільйонів гривень. Це дуже велика сума. Тим не менше, наші люди вже добре відчули всі переваги цієї реформи".

Чому ж очевидні  переваги об’єднання в територіальні громади не знаходять належного відгуку у тих, хто за скільки років проведення реформи так і не спромігся на рішучий крок для утворення ОТГ? Чому на аргумент, що за ці роки зволікання конкретно ваша громада втратила десятки мільйонів гривень, сільські, селищні  голови лише стинають плечима та розводять руками? 

Причин кілька.  Попри характерну, особливо  для нашої людини, певну боязнь перемін, а тим паче досить кардинальних, чимало керівників органів місцевого самоврядування підпадають під авторське визначення – «піджуйки всеукраїнського масштабу». 

«Навіщо випадати із штанів? Нас і так «добре годують»»

«Піджуйко» не надуманий, а  реальний герой сьогодення, точніше – антигерой, лише із трішки зміненим прізвищем. Прототип -  сільський голова на Київщині. Село вже давно записали до неперспективних. Сільська рада тулиться у двох кімнатках  практично занедбаного клубу. У вікна сільради вже кілька десятиріч заглядають руїни колишнього колгоспу, нагадуючи постійно про запустіння, безгосподарність. У  так званому кабінеті так званого за суттю голови старезні, пошарпані роками й недбалістю господарів меблі, на столі напевно тонни пилюки, допотопний комп’ютер. Такий же запилений.  Міг на мільйон доларів укласти парі, що в той момент, коли я зайшов до нього, пан сільський голова був зайнятий архіважливою справою – розкладав пасьянс «Косинка». Так він «вбивав» дорогоцінний для нього час до нашої зустрічі. 

Про неабияку любов до «косинки» та про інше стосовно пана «Піджуйка» я знав від його односельців. З головою ми говоримо спочатку про перспективи села, яким він керував вже не перший термін. Голова досить бадьоро ділився планами і про можливу організацію відпочинку на водоймищі, ловлю рибки і про будівництво на його живописному березі  санаторію, і про організацію кооперативу. Моя уява вже малювала такі собі місцеві «нью-васюки». 

Чудові плани, пане голово! А де ж і перед ким Ви їх презентували? – напрошується цілком логічне запитання. Бадьорість голови миттєво зникла. Відповідь була практично вбивчою, як і подальша розмова. Ой, аби ж ви знали, який у мене тут слабенький  …інтернет.

Дізнавшись згодом, що я приїхав поговорити на тему входження його села в громаду, пан голова вже не стримував свого негативного відношення до реформи. Майже кричав: "Вона не перспективна,  ця громада! Вона не спроможна! Та й взагалі я знаю, що моє село помре хоч за тієї громади, хоч за іншої…".

Село й справді може померти, але пан голова  почував себе на той момент доволі комфортно. Зарплата і стаж йде, комп’ютер хоч і старенький, але "косинку" тягне. Односельці розповіли, що  очільник громади має чим "піджовувати" до зарплати. Ставок він віддав в оренду, належним чином не оформлену. Кажуть – родичу. Регулярно на його подвір’я завозять лантушок свіженької рибки. Всі про це знають, бо ж у селі від людей нічого не сховаєш. Голові  самому незручно, то у  райцентр продавати рибку возить на автомобілі дружина. Жива копійка капає.  А там, дивись, від оренди землі теж щось перепадає.  

Так і живе пан «піджуйко», котрому абсолютно однаково, чи виживе його  село, і абсолютно не потрібно випадати із штанів, проявляти якусь активність, аби утворювати громаду. Та й з району наполегливо нашіптують – туди не йди, сиди і чекай. А конфліктувати з ними  зиску немає, та й про твій особистий скелет в шафі вони добре знають.

Така досить детальна розповідь про  цього персонажа пояснюється, бо «піджуйків»,  можливо не таких яскравих, в Україні більш ніж сповна. Команда  «Я - Громада» мала з подібними зустрічі і розмови у Черняхові Житомирської області та Чутові Полтавської, у Містках на Луганщині,  у Христинівці на Черкащині, в Яготині Київської області та в багатьох інших населених пунктах. 

Вони не хочуть ворушитися, брати на себе додаткову відповідальність, їх влаштовує той стан справ, який існує. Їх до цього не підштовхує ні громада, ні  "вище начальство". Нехай у його селі обмаль, або й нічого не робиться, але він зберігає за собою статус сільського голови. Він як вогню боїться іншого статусу - старости. Він у контраргументи щодо реформи бере відверті міфи, які гуляють Україною, – про закриття шкіл, медамбулаторій, клубів, про неспроможність тощо. А коли просиш назвати  громаду, де справді закрився клуб чи амбулаторія, то це залишається без відповіді. У кращому випадку. Бо в іншому – від тебе, а точніше від аргументів, будуть відмахуватися мов від надокучливої мухи…

Радянсько-колгоспний устрій, який ми тільки нині фактично починаємо руйнувати, привчив до безініціативності, культивував просту лінь. Він їм дав у руки надійний щит, яким вони  закривалися до останніх років від усіх і уся – «Ну що я можу зробити? Нема ж грошей у бюджеті. Нема». І їх справді не було. Натомість було право ходити  керівними кабінетами на напівзігнутих чи навіть на колінах і просити, просити…

«Піджуйків» і схожих на них, звісно, було б менше, аби державна машина  була послідовнішою, наполегливішою та вимогливішою у проведенні реформи. Аби й на рівні району, області – та, власне, на всіх рівнях, часом погоду не робили такі ж «піджуйки». За увесь проект «Я - Громада» нам може максимум кілька разів довелося добрі слова чути на адресу районної влади, а особливо – у бік райдержадміністрацій. 

До цього додається практика спілкування автора з головами вже утворених громад і поза рамками проекту. Ще від жодного з них не чув  подяку райдержадміністрації за сприяння утворенню громади. Найменше – пасивне споглядання, найчастіше – палки в колеса.

Парадоксально, але тільки днями свого місця позбулася очільниця РДА одного з районів Київщини, котра у 2016-му відверто і відкрито агітувала проти утворення ОТГ. 

Ось достатньо характерна  картинка з публічної дискусії в райцентрі Житомирської області. Голова РДА, голова райради мало груди собі  не відбили, розповідаючи як вони шалено підтримують децентралізацію. Били себе у груди, «активно» підтримуючи у 2015 році, так само – у 2016-му, 17-му, 18-му, і 19-му теж. Груди вже болять, але громади як не було,  так і не має. Бо є для них слово «але». 

Це слово розшифрують вже після дискусії деякі сільські голови. Не уголос, не перед усіма, а так – тихенько, щоб пани керівники не чули. Секрет простий  – на території району є три кар’єри. І якщо утворяться громади, то хто зна, чи вже матимуть вони з того свій особистий зиск. 

З цієї ж причини – особистого інтересу – вони як тут, так і в інших районах України, відстоюють формулу: «один район – одна громада». Ці пани-керівники знають, що, зважаючи на   пасивність людей, використавши сповна адмінресурс, вони переможуть на виборах і знову керуватимуть, тільки тепер вивіска на їхньому кабінеті буде іншою.

Але – «криголами» йдуть

Тим не менше, число «криголамів» - тих, хто попри труднощі і палки в колеса від держчиновників, ламають  багаторічну, старезну кригу, збільшується. Вони, частіше фактично з боями, створюють громади, вони справою доводять перспективність  реформи. Ряди, в яких є Володимир Панич з Коблево, Микола Антошик з Попасної, Станіслав Джусь з Глобиного, Вадим Гаєв з Новопсковська, Анатолій Рудніченко з Пісківки, Вікторія Пипа з Мокрої Калигірки. Власне, до цього переліку можна без сумніву додати  кожного очільника громади, а їх в Україні вже понад 900. Вони перші. Їх вже варто занести в «Золоту книгу» місцевого самоврядування.  Проект «Я - Громада» вносить таку пропозицію. 


Реклама

Реклама
Реклама